Читати книгу - "Квіти на снігу"

– Ну ж бо з першого разу вгадаю хто. Ольга! Так? Думаю, примою в театрі вона ще не встигла стати, але чужі ніжки там уже під великою загрозою. А Ніну де можна знайти?

– Ольга в театрі?! Ха-ха! Лоханулися ви, пане… Як вас там?!

– Ніяк!

– Ви будете сміятися, пане Ніяк, але наша крута Олюня тільки свою дорогоцінну ніжку й встигла поламати. Та так, що про танці довелося забути. Назавжди! Зараз обліковцем на якійсь третьосортній фірмі. Іронія долі. А Ніна… Нінка – молодець: заочно університет закінчує й уже сама в коледжі викладає. Я ж вам казала, що вона завжди читала те, що треба, і знала, чого хоче. А от Анжелка… Яка була, така й зосталася – ніби з іншої планети впала. І де такі беруться?

– Але чогось же ти цю інопланетянку взяла до себе на квартиру?

А й справді, навіщо я прихистила в дачному будиночку цю інопланетянку? Навіщо вона мені? Ми ж і раніше не особливо дружили, і тепер різними дорогами ходимо. Навіщо, навіщо… Може, пожаліла, просто пожаліла. Зустріла її, а вона така худюща, така якась неприкаяна… Сказала, до якоїсь там виставки готується, заробітку нема, за навчання в універі платити треба й квартира дорого обходиться, треба б щось дешевше підшукати. Може, я щось на оці маю? На оці я нічого не мала, а от перед очима в мене постійно стовбичила хата за містом, у дачному масиві, де я знайшла собі притулок. Вирішили нічого не казати хазяйці, ділити квартплату навпіл. Обом вигода.

– Навпіл, кажеш? – доколупується бедрикогалстучний. – Але сплачувала тільки Анжела. Тобі. А ти нічого не платила. Бо власниця дачі, яка вже третій місяць із гіпсом на лівій нозі і якій ти й справді допомагала порати її дачну ділянку, дозволила тобі там жити. Просто дозволила. З однією умовою: ти будеш приглядати за її халабудою, тобто за хоч і стареньким, але досить симпатичненьким будиночком на півтора поверхи. Конкретно так?

А він справжній нишпорка! Скільки вже всього нарив! Ну то й що, що так? Ну й що?! Та моя хазяйка, ота зелена крокодилиця, ще мені платити мала б! Я ж їй весь її запущений город попорала й усі огірочки-помідорчики, кабачки-патисончики в баночки напакувала й закрутила, щоб вона на зиму без вітамінчиків не залишилася, авітамінозу не нажила, щоб її залізні зуби від цинги не повилітали. Та й за те, що сторожую її халабуду, щось би могла підкинути! Так ні ж! А Анжелка… Скажіть, де б це вона за такі гроші знайшла собі куток? А тут же не просто квартира – вона ж іще й майстерню розмістила в кімнатці на горищі. Задарма, між іншим! Де б це їй іще таке вдалося?

– Конкретно ніде! – погоджується він і втуплюється в мене своїми булькатими очима. – А тобі Анжела нічого не давала, щоб ти на якийсь час приховала?

– Давала!

– Що?! – Чоловік аж із місця cхопився, оббіг навколо столика й учепився хапкими пальцями в моє плече. – Ну?! Ну ж!

– Ключик від сейфа, де мільйон доларів лежить! Я ключика взяла, сейф відчинила, пограбувала, Анжелку вбила, на городі біля дачі закопала. І от якраз збиралася на Канари драпанути, та вас нечистий приніс…

– Весела ти дівчина, Марто! Дивися, щоб плакати не довелося, – якось ураз зів’яв нишпорка. – А про когось тобі Анжела розказувала? Про знайомих, про хлопців, з якими вона зустрічалася? Ну є ж у дівчат якісь секрети, якими їм часом хочеться поділитися?

– У дівчат, може, і є. Але не в Анжелки. Та й чи мала вона коли розказувати? Як не на фірмі шафи креслить, то на горищі чорті-що малює. Як не малює, то в бібліотеці сидить, контрольні пише, до іспитів готується. Я ж вам казала, що вона ще вчиться.

– А хіба не можна малювати й говорити?

– Не знаю… Може, і можна. Але Анжела страшенно не любила, щоб дивилися, як вона малює.

– Чого ж так?

– А це вже ви її запитайте. От знайдіть і запитайте. А мені по барабану. Немо сказав, що ви допоможете знайти того, хто до нас у будиночок вдерся, рейвах у ньому вчинив, комп’ютера Анжелчиного вкрав, а заодно й мого ланцюжка золотого прихопив. Та що ви так дивитеся?

І ланцюжка! А що?! Мені здавалося, що я його загубила, але тепер думаю, що таки поцупили. Я, знаєте, досі боюся в хату заходити: а раптом хтось за дверима стоїть? Вибачєйте, але мушу йти – он наші дві постійні клієнтки у двері сунуться. Старі кобили, зубаті… І-го-го-о!..

– Як же ти любиш свою роботу!

Але я вже повернулася до нього спиною. Нерви – у коробочку, вустонька – до вух.

– Прошу, пані! Прошу, пані! Як ми раді бачити вас знову в нашому ресторані! Ваш столик вільний, він же тільки для вас! Тільки для вас, пані! Подавати, як завжди, чи щось новеньке бажаєте? Сьогодні свіжу форельку завезли – ще вранці в Оконських джерелах плавала. Соус наш, фірмовий, той, що ви любите…

У замку зашкрябав ключ.

– О! Шелеп щастя в хату! Ще й тиждень не минув, як на годину з дому вийшла. Ну начувайся, Анжелко! Зараз я тобі влаштую… Зараз я тобі, холеро бродяча…