Читати книгу - "Квіти на снігу"

до якої маршрутка з району приходить тільки двічі на тиждень і з якої діти добираються до школи в сусіднє село човном через озеро, мама з чорними від роботи руками, вічно зігнута над грядками на городі та над баняками на плиті, і батько, у голові якого від самогонки, здається, уже остання клепка відвалюється. Братів і сестер можна до уваги й не брати: кожен сам по собі больбається в цьому білому світі, як зелені жабенята в глечику з молоком, – ніхто поки що не потонув, але й збити свою заповітну грудочку масла жодному ще не вдалося.

Гірка образа невідь на кого за таку несправедливість виповзає з найпотаємніших куточків моєї душі, стискає серце, підкочується до горла, лоскоче гортань, пробирається до очей. Але акуратно нафарбовані французькою тушшю, мої довгі війки швидко скліпують її назад, проганяють туди, звідки вона з’явилася. З очей, наче сонячні зайчики з люстерка, вистрибують чарівні бісики й зіскакують на чоловіка в правому кутку бару. Ще мить – і в міру декольтована сукня раптом теракотово спалахує перед столиком, за яким він сидить, наближається до самісінького носа самотнього клієнта.

– Що будемо замовляти? – туркочу я.

– Справжнє бароко! – захоплено шепоче він і багатозначно зазирає в моє декольте.

– Що-що? – спантеличено веду очима слідом за його масним поглядом.

– Каву.

– У нас такої немає!

– Якої – такої? – дивується він.

– Такої, як ви сказали. Є італійська, грецька, австрійська, по-галицьки, а бароко немає…

Він, мабуть, думає, що я геть тупа й не знаю, що таке бароко. Хай собі думає, бедрик пузатий! І хай тримає свої масні очиці на місці.

– Давайте австрійську, – заходиться він від сміху.

– І все?

– І все.

Я розчарована. Блін! Теж мені а-ля Чибар в італійських мештах! Ні тобі компліменту, ні хоч якогось натяку на інтерес, ні нормального замовлення. Чого ж було так витріщатися, мов кіт на сало? Чого цей пришелепуватий так довго мацав мене своїм котячим поглядом? Та якби так усі замовляли, я б уже тільки кістками торохкала.

– Ваша кава!

– Дякую. І попрошу присісти. – Він безцеремонно смикнув мене за фартушок.

– Ви не помітили? Я на роботі!

– Я також.

– А вам не здається, що в нас із вами дуже різні роботи?! Як би вони часом не покусалися за одним столом! – Гірке розчарування викрешує в моєму голосі гострі скалочки льоду, яких я б геть не проти накидати йому в біле горнятко з чорною австрійською кавою.

– Мене правильно поінформували. У тебе таки й справді язичок конкретно наперчений! – знову засміявся чоловік. Якось так, з натяком засміявся – навздогад буряків, щоб дали капусти.

– Хто це вам таке сказав? – насторожилася я.

– Секрет фірми!

– Ну й ідіть собі на свою фірму!

– Тихіше, Мартусю, бо поскаржуся на грубість – і-і-і… Сама знаєш, кому з нас після того стане погано.

– Перепрошую!

Ледве стримуюся, ледве приховую клекотання, що готове вирватися з грудей криком. Але, як учив мене господар цього питейного закладу, «нерви – у коробочку, а губки – до вух». До вух, щоправда, ну ніяк не виходить. Ледь-ледь скривила їх, намагаючись створити хоч щось подібне до усмішки. А чоловік уже зовсім нахабно кладе руку на мою талію (пальці наче залізні) і підштовхує мене до стільця навпроти. Авжеж, він розуміє, що я на улюбленій роботі, і він би нізащо не став відривати мене від неї, якби тут було багато відвідувачів. Але ж зараз ресторанчик майже порожній. Ті, хто рано встає, уже поїхали додому бай-бай, а ті, хто стриптизом і картами цікавиться й завтра може до обіду в ліжку повалятися, ще не під’їхали. Чого це я так брови підняла? Думаю, що ніхто, крім постійних клієнтів бару, не знає про стриптиз та інші штучки, які тут заведені? Ха-ха! Він усе знає! Усе! Тільки йому до того ніякого діла немає. Йому поговорити треба. Конкретно. Реально.

– Значить, так… Як ти познайомилася з Анжелою Шумською?

– То ви?.. – дивуюся я.

– Угу, – киває головою він.

Ніколи б не подумала… Такий чоловік – і нишпорка… Хм… Але я не розумію, яке це має значення – коли, де і як. Хіба це допоможе відшукати Анжелу? Та якщо йому так цікаво, то хай слухає. Ми познайомилися в училищі культури. Тільки Анжела закінчувала його на рік пізніше, коли училище вже коледжем стало. Я вчилася на керівника народного дитячого танцювального колективу, Анжела – на художньому відділенні, там їх, здається, готували до малякання якихось плакатів, оформлення сцени, виставок усіляких… А жили ми разом у гуртожитку, в одній кімнаті. Я, Нінка Остапчук і Оля Комаровська вже другий рік займали ті покої з культурно пошарпаними й уже років двадцять не змінюваними шпалерами. Анжела ж тільки вступила до училища після школи, і її підселили до нашого народнотанцювального тріо.

Я дружила з Ніною. Нінка також із Мохинівки, тільки з іншого кутка, ми з нею в одному шкільному ансамблі танцювали, змалку були нерозлийводами, разом і до училища вступали. Оля теж із танцювального, але вона тутешня, «городська», і в неї своя компашка була, дуже якась крута – вони там так голови задирали, що мало небо носами не орали. Було б чого! Шантрапа горласта! Мене й Ніну туди ніколи не запрошували. Анжела також із тією шпаною не водилася, та й із нами не особливо секретами ділилася. Здається, вона взагалі