Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Так, звісно. Але треба дочекатися ранку. Є наказ про заборону нічних переміщень, бо у тилу можуть бути невеликі загони німців.

— Штабс-капітане, візьміть мені револьвер, і їдьмо. Маєток далеко?

— Верст сім.

— Ну от коли доїдемо, якраз почне світати.

— Добре, Іване Карповичу, зараз сходжу по зброю.

Невдовзі ми вже їхали порожньою нічною дорогою, яка була майже в ідеальному стані.

— Дивіться, які у німців дороги! — зауважив я.

— Так, дороги чудові, вони значно полегшили наш наступ. Коли ми рухалися до кордону, то наша швидкість була досить невисокою і ми втратили третину возів обозу, які застряли у багнюці. А тут просто як у столиці, — погодився Зінов’єв. — Думаю, згодом, коли цю частину Східної Пруссії остаточно приєднають до Росії, тут буде багатий край. Хоча так і не скажеш, ліси та болота. Я сам зі Смоленської губернії, в нас приблизно те саме, але ніякого багатства немає. Села бідні, землі неродючі, часто буває голод. Не розумію, з чого вони тут живуть.

— Ну, головне ж не яка земля, а хто при землі. Працьовиті руки та голова на плечах, тоді будь-яка земля заквітне. Я служив у Туркестані. І там степи не такі, як у нас, а майже пустелі. Місцеві худобу випасають, і здається, що нічого більше там не виросте. А потім оселяються там колоністи, розорюють землю, забезпечують полив, садять сади, і вже за кілька років справжні острівці зелені! І все росте, і все родить. Про голод і гадки немає, врожаї щедрі, і це ледь не в пустелі!

Штабс-капітан кивнув.

— Солдатів трохи вражає, коли вони бачать, як жили німці. От звичайний хутір серед боліт, а там не тільки хата з каменю, але й сарай! У домі парове опалення і навіть теплий туалет! Щоправда, останнє у солдатів викликає відразу.

— Чого ж, зручна річ, особливо коли морози, — не зрозумів я.

— Ну, солдати кажуть, що не можна оправлятися там, де живеш.

— Аякже, вони ж звикли у двір на гноївку бігати, — кивнув я. А сам подумав, що німці хоч де живуть зразково. Бував я в їхніх селах у Тавриді, бував і на Волзі, і в Туркестані, і скрізь заможно живуть, мають не тільки городи, але й квітники та садочки. І корови завжди вгодовані, і свині чисті. Якось уміють люди.

Ми з’їхали з шосе на невеличку дорогу серед лісів. Ця дорога була теж у хорошому стані. Проїхали кілька мостів через невеличкі протоки. Потім нам трапився покинутий хутір.

— А де місцеві?

— Усі відступили разом із німецькими військами.

— Чому ж барон залишився?

— Не знаю. Можливо, не схотів залишати родовий маєток. Скоро буде і він.

Ми їхали далі. Навколо були то болота, то ліси, тільки подекуди траплялися сіножаті й зовсім мало було полів. Побачили складену з каменю арку з якимось написом німецькою.

— Це межа маєтку фон Плотко, — пояснив штабс-капітан.

Ми поїхали алеєю з високих дубів, яким було ніяк не менше сотні років. Потім в’їхали в парк. Уже ледь почало світати, я побачив попереду велику тінь, мабуть, будинок барона.

— Світло! — здивовано скрикнув я, бо побачив вогник у вікні, але лише на мить, і він зник.

— Вам здалося, Іване Карповичу. Будинок порожній, — запевнив Зінов’єв.

— Але ж це можуть бути німці!

— Німців цікавлять дороги, штаби, а що їм робити тут, серед боліт? — здивувався штабс-капітан.

— Ваша правда, — кивнув я.

Ми вже під’їздили до будинку. Бруківка підходила аж до великого ґанку. Наш водій спрямував авто до нього. Вже почав трохи гальмувати, коли я занервував. Якщо я справді бачив вогник, то зараз ті, хто його палив, стоять уже біля дверей, готові розстріляти нас.

— Вперед! Не зупинятися! — крикнув я водію.

Той додав газу, і авто промчало повз ґанок. Зразу почулися постріли. Водій закричав, авто крутнулося й перевернулося на бік, двигун заглух.

— Залишайтеся тут, — пошепки наказав я штабс-капітану, а сам виліз з авто і побіг геть, нахилившись до землі.

Ще постріли. Я закричав, зробив кілька непевних кроків, наче поранена людина, впав і покотився з дороги. Там завмер. Тиша. Ще кілька пострілів. Знову тиша. Світало. Я передбачав, що у тих, хто в нас стріляв, немає часу. Довго чекати вони не будуть. Я дуже обережно поповз придорожньою канавою. Попереду був місток. Сховався під ним, обережно визирнув там, де мене не чекали. Побачив, як з будинку вийшли троє. Тримали у руках зброю. Я сховався, перевірив револьвер, який дав мені Зінов’єв. Почекав. Нападники не поспішали, наближалися обережно, готові стріляти будь-якої миті. Я не висовувався, чекав.

Нападники пройшли повз мене. Я визирнув. Двоє ішли до машини, а один до стічної канави під дорогою, де мусив лежати я.

— Шайсе! — вилаявся той бандит, який не побачив мене у канаві. Я вистрелив у нього і почав стріляти у двох інших. Вони кинулися тікати, але з авто приєднався пострілами штабс-капітан. Ось упав один, ось і другий.

— Не виходьте, ваша благородь! — крикнув я Зінов’єву.

Поповз до нападника біля канави. Той був мертвий. Забрав його зброю — браунінг. Добре прицілився в найближчого нападника. Вистрелив. Нападник був мертвим, бо й не сіпнувся, зате інший кинувся бігти. Я стріляв йому в ноги, щоб поранити, а потім допитати. А штабс-капітан про це не подумав і стріляв у тулуб. Коли я підбіг, виявилося, що всі троє нападників мертві. Я допоміг Зінов’єву вибратися з машини. В нього було розбите обличчя, але тримався він добре. Ми витягли водія, той був мертвий. Я почав обшукувати трупи нападників.

— Це розвідка! Мабуть, вони облаштували в будинку барона свою базу! — кричав мені схвильований штабс-капітан.

— Дозвольте з вами не погодитися, — закрутив я головою.

— Чому? — здивувався він.

— Якщо це розвідка, то в них були б парабелуми. І не було б ось цього, — я показав татуювання на руці одного з нападників. — Цього, — я показав викидний ніж, який дістав із кишені. — І цього, — я поторохтів коробочкою зі шприцами та ампулами, яку знайшов у внутрішній кишені піджака нападника.

— Що це?

— Набір морфініста. Про німців можна погано думати, але навряд чи вони тримали б у розвідці морфіністів.

— Тоді хто це?

— Звичайні кримінальники.

— Але один із них вилаявся