Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Скоро.

— Як скоро?

Він відвернувся.

— Дуже скоро.

***

Знала вона, ще тоді, що існують затяті фракції ОПА на Церері. Але це її не турбувало. І радикальна ОПА також була ОПА — щось на взір родини. Ну, то наче такий собі шалений дядечко, що залюбки уп’ється та й полізе в бійку, але ж, коли Земля накручує ціни за свої товари, а Марс занижує вартість добутої на Поясі руди, і складається враження, що це є облога рідного Поясу, то як тут не згуртуватися поясанам із поясанами? Наприпочатку принаймні. А як політали з Рокку певний час, то вже балачки про нищення землян та марсіян стали чимсь таким, мов білий шум.

Тяжкі були пологи. Тридцять годин болісних потуг. Рвалися м’язи низу живота, ослаблені постійним життям в умовах несталої гравітації. Якби на той час вони перебували на кораблі Рокку, а чи навіть повернулися на станцію Гігієї, обоє вони могли б загинути, мати й дитя. Але той медкомплекс на Церері вже давав раду подібному й навіть гіршому. Одна сивокоса жінка, з цілим собором татуювань на руках, увесь той час пробула в її кімнаті, наспівуючи пісеньки мовою суахілі та арабською. Наомі й досі бачила її перед собою, мов живу, й чула її голос, а як звали її — забула. Та чи знала ще й тоді?

Філіп здійснив свій перший подих: виснажений, сердитий — о п’ятій ранку наступної доби по тому, як її привезли до медкомплексу. Педіатричний автолікар просканував його, поміркував протягом п’яти найдовших у її житті секунд і проголосив дитя здоровим, у межах звичайних туди-сюди відхилень. Та сивокоса няня приклала його до грудей Наомі і проспівала благословення.

Тоді вона чомусь і не замислилася, де ж у цей час був Марко. Тільки припускала, що нидів десь у почекальні, готовий подарувати персоналові якийсь відповідник сигар, коли його сповістять: дитя знайшлося! А що: може, й справді саме так воно й було?

***

— Нам треба опинитися там? Чи досить вийти за межі станції? — запитала Наомі.

— Як мінімум поза межами станції. Краще опинитися там, аніж стирчати отут.

— То куди ж нам летіти?

— До скупчення Хунгарії.

То була така група дрібних астероїдів. Високе альбедо. Жодної станції, зате вільний доступ, зручне складування. І найближче розташування відносно внутрішніх планет, яке мали скелі Поясу.

— Там зустрінемося з кимсь?

— Не там. Там є корабель: доліт за кілька днів, маневруючи поміж астероїдів. У напрямі Сонця. Але він прикутий до Хунгарії. Назва його — «Пелла».

— А що потім?

Філіп стенув руками, по-поясанськи. Вочевидь, їй можна було знати саме стільки, не більше. А що як вона спробує допитуватися, тиснути на нього? Але ні: на такий експеримент вона не піде. «Пробач! — мовила вона подумки. — Я любила тебе дужче, ніж будь-кого будь-коли. І я б лишилася, коли б могла. І так хотіла забрати й тебе з собою...»

Філіп глянув на матір і відвернувся.

***

Довгі тижні після пологів вона одужувала. Так хотілося виспатись, а дитя не давало. Втім, як не брати до уваги того тижня, коли вона просто конала від пекельних кольок, було їй з ним десь так, як вона й сподівалася: ні тяжче, ні легше. Та найгірше гнітила нудьга, й Марко, як міг, розважав її. Той гурт місцевих, з якими він пиячив, складався з портових механіків-техніків, і Марко забавляв її тим, що приносив їй різні інженерні проблеми, над якими ті билися. То були такі завдання, що офіційні консультанти виконували їх під півмісячний кредит. А вона виконувала їх із почуття доброї волі, адже мала велику потребу долати якісь інтелектуальні виклики. Поки Філіп перекимарював у своїй маленькій пластиковій колисці, вона пристосовувала діагностичні програми рециклювання води до потреб замовника. Вибудовувала часові послідовності для приладів, що виявляли викиди чистої сили. Розробляла програмне забезпечення для випробування граничного вмісту магнітних камер.

Того типу граничного вмісту, що невдовзі мав трагічно підвести «Ґамарру».

***

— Гаразд, — мовила Наомі. — Зроблю, що зможу.

— А маєш ти доступ до якого іншого корабля? — спитав Філіп.

— Мо’, чартер який найму.

— Нам не можна просто найняти чартер. Нас не повинні про­стежити.

Це означало, звісно, що, незалежно від того, що станеться, по Філіпа, Сіна та інших прийдуть якісь озброєні люди. Можливо, безпекові сили, можливо, якась суперницька фракція, а то й ще щось інше, чого їй ніяк не передбачити. Але наслідки будуть. Неминуче. А ще буде насильство.

— Мо’, я зумію чартеронути щось потай, — припустила Наомі. — А як не спрацює, то я допевнюсь, аби це не відбилось на тобі.

Філіп ковтнув слину. На мить Наомі вгледіла проблиск страху в синових очах. Було йому нині шістнадцять. На рік молодший, ніж була вона, коли стріла його батька. На три роки молодший, ніж вона була, коли вперше притулила його до своїх грудей, щоб погодувати.

— Я б розшукала тебе, якби він дозволив, — сказала Наомі. І хотіла втримати ці слова, а вони таки вихопилися з її уст. Філіп іще хлопчик. Хай там який тягар Марко вже поклав йому на плечі, він його ніс. І не було добрістю з Маркового боку те, що він зробив їхнього сина відповідальним за її муки. Вона підвелася. — Не треба тобі нічого робити для тієї справи. Просто я переберу це на себе. Якщо він дозволить.

Якщо він дозволить. Тяжкі, отруйні слова. Я вчинила б так, як хотіла, коли б він і досі не розпоряджався мною. І досі розпоряджа­ється. Після всіх цих років, і всіх цих змін, і всього, що я зробила, і того, ким я стала, я б не лишила тебе йому, якби тільки не володів Марко досі мною. Обмежує мене. Карає за те, що не дозволила панувати наді мною, мов над рабинею.

— Гаразд, — мовив Філіп. Його обличчя не виражало нічого.

Наомі кивнула. Пальці були так міцно зціплені в кулаки, аж кіс­точки боліли. Змусила себе розпружитися.

— Дай мені один день. Я вивідаю ще щось.

— Приходь до клубу, — сказав Філіп. — Як будемо не там, просто жди, й ми законтактуємо. Мусимо постійно пересуватись.

«Я гадала, що могла б