Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

маленьким столиком. Вона сиділа на краєчку крихітного пінно-­гелевого диванчика. Вдивлялася в темні хлопцеві очі, подумки намагаючись поєднати їх із тими оченятами, що лишилися в її пам’яті. Його уста, що розтяглися в беззубій, але захопленій усмішці. І як тут знати, чи то є справжня схожість, а чи просто гра її уяви? Невже так багато змінюється в людині у тому проміжку часу, коли вона вже й не тупцяє невпевнено, але ще не сягнула дорослості? Невже й справді перед нею той самий хлопчик? Але ж і не хтось інший...

Ця діра не була зовсім занехаяна. У шафці висіла одежа, а в крихітному холодильнику були харчі й пиво. Бліді стіни світили зазуб­линами на кутах, де за роки помалу накопичувалися дрібні ушкодження. Син не сказав матері, чия це оселя, а вона й не поці­кавилась.

— Чом ти не прихопила «Росинанта»? — запитав Філіп. В голосі хлопця бриніла якась непевність. От ніби це запитання було лише трамплінчиком, з якого він зараз перескочить до наступних випитувань. І що вона мала бути здатною на всі з них відповісти. Чом ти пішла від нас? Ти нас не любила?

— Він стоїть у доку, ремонтується. Роботи — на місяці.

Філіп зробив різкий кивок головою. Як і Марко робить...

— Через це все ускладниться.

— Марко не сказав мені, що тобі потрібен той корабель, — мовила Наомі, сама себе ненавидячи за таку згідливість своїх слів. — Він тільки й сказав, що з тобою біда. Що ти начебто чиниш щось незаконне, і що я могла б... що я могла б допомогти.

— Доведеться щось вигадати, — зронив він.

***

Лікарні на станції Церера були чи не найкращі на Поясі, коли Наомі вже мала стати породіллею. Ні вона, ні Марко не мали таких коштів, аби їй переселитися на Європу чи Ганімед і там перебути весь період вагітності. Церера більше відповідала вимогам Рокку, ніж станція Тайко. Для поясанки намір народити дитину був пов’язаний з більшою небезпекою, ніж для жінки, що жила за умов постійного тяжіння, й Наомі двічі пережила загрозу перерваної вагітності. Вони з Марком жили в дешевій найнятій квартирі біля своєї лікарні — однієї з кількох десятків таких закладів, що надавали поясанкам медичну допомогу. Терміни угоди не були жорстко зазначені, тож клієнтка могла там лишатися стільки, скільки їй потрібні будуть медичні послуги та ліки, якими так хвалився той медичний комплекс.

Наомі й досі пам’ятала форму тамтешнього ліжка, дешеві пластикові фіранки з видрукованою на них картою зоряного неба, якими Марко завісив двері. Від запаху тих фіранок її нудило, але ж він так щасливився завдяки своїм пластикам, що вона знóсила той дух мовчки. Таж наприкінці вагітності її нудило від усього на світі. Цілими днями вона спала та й спала, а то ще слухала, як бушує в ній її дитятко. Неспокійний був у ній той плід. Ні, не почувалася вона дитиною, що виношує дитинку. Натомість почувалася жінкою, що володіє своєю долею.

***

— А скільки їх тобі треба забрати? — спитала Наомі.

— Всього — п’ятнадцять.

— А з тобою...

— Шістнадцять.

Вона кивнула головою.

— Якийсь вантаж?

— Ніякого, — відказав він, але так, мов не доказав чогось. Тоді відвернувся, задивився десь убік.

***

Тоді Церера ще перебувала під контролем Землі. Жили на тій базі переважно поясани, що побрали контракти з якими-небудь марсіянськими чи земними корпораціями. Безпеку Землі забезпечували поясани. Управління трафіком Землі — поясани. Марсіянські біодослідження — теж поясани. Марко сміявся з усього того, але гіркий то був сміх. Він називав Цереру найбільшим святилищем Стокгольмського синдрому.

Всяк, хто літав із Рокку, віддавав частину свого заробітку на ОПА. Й Наомі віддавала свою частку. А ОПА щось їй трішки вділила, коли вона переживала останні дні своєї вагітності. А взагалі місцеві жінки носили їжу до їхньої нори, місцеві чоловіки брали й Марка з собою до барів, аби він міг порозмовляти ще з кимсь, окрім неї. За все те всім їм Наомі була тільки вдячна. Тими вечорами, коли Марко пиячив із місцевими чоловіками, а вона лежала сама-одна з маленьким Філіпом у своєму ліжку, її розум, рухаючись у тій тиші, сягав мало не трансцендентної втіхи. А чи принаймні так вона пригадувала це нині. Бо тоді, не відаючи, що ж воно буде далі, вона могла переживати й щось інше.

***

— Де ж тобі треба опинитись?

— Ми про це не розбалакуємо, — відказав Філіп.

Наомі відвела свою гривку від очей.

— Ти привів мене сюди, бо це безпечно, чи не так? Отже, ти не бажаєш, щоб тебе підслухали? А чи думаєш, що твоя розмова зі мною компрометує тебе? Бо якщо ти не довіряєш мені настільки, аби попросити в мене бажане тобі, то ти не довіряєш мені й настільки, щоб тримати мене тут.

Ці її слова несли начебто набагато ширший сенс, ніж означали б самі собою, от ніби ці прості логічні факти натякали й на щось типу, чому їй довелося прилетіти сюди. І хто вони були одне для одного. Відчувала, що ці її слова мов риплять-скриплять, але ж не знала, що вчув у них Філіп або що вона могла б висловити якось інакше. На мить у виразі його обличчя щось мов замерехтіло. Жаль? Ненависть? Біль? Воно проблисло так швидко, що годі було й ухопити, осягнути його. Нова верства провини злягла на неї, зігнула її. Та, як порівняти з тим, що вона вже пережила, це було щось звичайне.

— Він сказав, що я маю сказати тобі, аж як ми опинимось поза межами станції, — мовив Філіп.

— Вочевидь, він не знав, що я буду влаштовувати переїзд на іншому кораблі. Плани змінюються — така їхня природа.

Філіп утопив у неї погляд своїх очей, мов двох твердих камінчиків. Ага, це ж вона неусвідомлено зацитувала Маркові слова. Чи не подумав Філіп, що вона обмовилась — що хотіла запретендувати на його батька, вживаючи його слова? Хтозна... Не знала вона його. Треба постійно собі про це нагадувати.

— Є місце для побачення.

— І є час?

— Так.

— Скільки ж?

В його очах вона прочитала завчену відповідь: «Ми про це не розбалакуємо». Коли ж він обізвався, голос його був слабкіший,