Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Наталка

Що ж мені так холодно? Очі зовсім не розплющуються. Наче я заснула в сніговому заметі. Можливо, я в гостях у Снігової Королеви? Чи мало що? Останнім часом сталося стільки всього, що я, мабуть, і в летючі тарілки повірю без вагань.

– Нато, – покликав мене хтось. Я старанно спробувала розплющити очі, але вони були, наче клеєм склеєні.

– Дівчинко моя, подивися на мене, – знову пролунав голос.

Туманно згадала, що це голос Діна. Або мені здалося. Зробила ще одне неймовірне зусилля, і мої очі відкрилися. Наді мною обличчя чоловіка. Таке стурбоване, злякане та... рідне? Що він тут робить?

– Мила, одне тільки слово – хто?

І ось після цього: хто? – я одразу все згадала. Та клята лялька, болотна кікімора, щось зі мною зробила. Ця тварюка – Кенді! Що я і прошепотіла Діну неслухняними губами:

– Кенді.

Губи чоловіка стиснулися в одну смужку, очі звузилися, і він прошипів:

– Вважай, що вона вже мертва.

Я трохи подумала. І хоч голова прояснилась, але тіло мене не слухається і розмовляти не дуже виходить:

– Вона і Талія... – почала була, але він одразу зрозумів, що я хотіла сказати, і зупинив мене.

До речі, як Дін тут опинився? Не пригадую, щоб він заходив до мене. Отже, він увійшов після того, як Кенді... ну, коротше, після того, як це стерво засипало мене піском.

Чоловік кивнув головою і потягнувся до шнурочка виклику прислуги, а потім почав таку бурхливу діяльність, що я тільки дивувалася. У моїй спальні відразу ж утворилося щось на кшталт штабу цивільної оборони. Всі бігали, про щось повідомляли, когось приводили й щось приносили. З'явилися ще два нові скелетики, і обидва були в чорних комбінезонах. І чому б це? Я навіть не бачила їх раніше, а вони причепурилися. Виявляється, краса – страшна сила, навіть серед скелетів.

Кілька хвилин по тому я вже була зігріта гарячим камінням у ліжку, напоєна чаєм і посаджена, підперта ззаду Федерікою. А її навіщо Дін розбудив?

Перша статс-дама виглядала, як Попелюшка з перепою: розпатлана, в халаті, неправильно застебнутому на ґудзики, заспана, але повна рішучості допомагати всім навколо. Тим часом мій чоловік попрямував до дверей. Ой! І куди це він у негліже?

– Террі! – покликала я покоївку.

Коли вона повернулась до мене, я вказала їй кивком голови на Його Величність в одних штанах і з голими грудьми. Террі метнулася до Діна і гукнула його.

На моє зауваження щодо дотримання етикету в палаці, чоловік розсміявся. Не звертаючи уваги на свідків, він поцілував мене, і все ж надів халат. А потім сталося щось неймовірне. Я побачила справжнього, прозорого привида! Тепер ясно, хто розбудив мене перед візитом наступної “королеви”.

Коли фантом зник, і всі трохи заспокоїлися, Дін знову поцілував мене і вирушив у свою спальню, дослухавшись до моїх слів. Невдовзі він повернувся, одягнений у чорний костюм із золотим оздобленням і корону, що блищала блакитними каменями. Оце так офіційність!

– Геніє! – звернувся Дін до нашої маленької групи.

Виявилося, що Генія – це кухарка, яка сиділа поруч зі мною на ліжку, бо саме вона відповіла:

– Так, Ваша Величність.

– Приготуй щось легеньке для перекусу моїй дружині, ще й чай нагрій. І ось що: роби все сама, нікого не проси допомогти. Якщо допомога все ж таки знадобиться, бери з собою Террі.

– Добре, Ваша Величність.

А сам Кордевідіон Тарлійський вирушив на пошуки зловмисниці.

Попри всю бурхливу діяльність з упіймання злочинниці, через годину-півтори її все ще не знайшли. Поранений охоронець, якого відвідав Дін, не зміг повідомити нічого корисного. У нього була не тільки розбита голова, але й зламана щелепа та три пальці на правій руці.

Єдине, що Дін зрозумів із розмови з потерпілим, було те, що його вдарили по голові ззаду. Хтось ударив, але він не бачив хто. Його напарник уже спав, коли це сталося. Чому спав, дізнатися не вдалося.

Після розмови з вартовим, що відповідав жестами, король зрозумів: напарник заснув, а поранений марно намагався його розбудити, нахилившись над ним. У цей момент він і отримав удар ззаду по голові, впав невдало, що додало ушкоджень.

Злий, як тисяча демонів, Дін повернувся до спальні дружини. Ну, хоч тут усе гаразд. Наталя, порожевіла і веселіша, сиділа на ліжку без сторонньої допомоги. Федеріка, вже причесана і застебнута на правильні ґудзики, більш-менш нагадувала фрейліну під час виконання службових обов'язків. 

Генія, стоячи біля столу, наливала чай у прозору чашку. Дивлячись, як закружляли листочки трави під струменем окропу, Дін раптом зрозумів, що ще не з'ясував те, що необхідно було з'ясувати в першу чергу:

– Геніє!

– Так, Ваша Величність, – здивована окриком, повернулася до Діна кухарка.

– У тебе просив хтось окропу вечері?

– Ні, не просив, – кліпаючи очима, відповіла Генія.

– А чогось незвичайного не сталося?

– Та ні, начебто. Тільки...

– Що, "тільки"? – занепокоївся Дін. – Хтось приходив?

– Приходила одна з коридорних служниць, просила зробити чай для леді Періони, яка почувалася погано.

– І що тут незвичайного? – наполягав король.

– Я через якийсь час помітила, коли дівчина пішла, що зник глечик з вином, яке я приготувала для баранчика у винному соусі.

– Служниця залишалася в приміщенні одна?

– Так, ваша величність.

– Ім'я? – прогарчав Дін.

– Маріта.

– Террі, – повернув Дін голову до покоївки.

– Так, Ваша Величність?

– Приведи її сюди.

– Зараз, – озвалась охоче Террі й метнулася до дверей.

Я дивилася на холодне обличчя чоловіка і тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що він має реальну владу над людьми. І не просто так він сказав про Кенді: "Вважай, що вона мертва". Він справді може розв'язувати питання життя та смерті у своєму королівстві. 

Як король, він може засудити до смерті будь-кого, хто вчинить злочин. Тільки як взяти на себе таку відповідальність, щоб ухвалити рішення про позбавлення людини життя, навіть якщо вона цього заслуговує? Як можна таке вирішити?