Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Але він відпустив... Ми вийшли з ресторану, підійшли до поруч припаркованої машини і, пискнувши сигналізацією, Андрес відчинив для мене пасажирські двері. Я в щасливому тумані, нічого не питаючи, влізла всередину, і тільки потім, спостерігаючи за тим, як він обходить доволі таки габаритний сріблястий джип, поставила собі запитання про те, чий він.

- Це твоя машина? - запитала з сумнівом, оглядаючи шкіряну оббивку всередині салонa. Ідеально рівна, без жодної подряпини, вона справді пасувала такому педанту, як Андрес. Він, усередині такої машини, виглядав багатеньким татковим синочком, у якого грошей стільки, скільки не бачив президент Африки за все своє життя.

- Ти думаєш, у мене є гроші на таку тачку? - зі сміхом відповів Андрес, вирулюючи на розбиту дорогу.

- Не знаю. Не схоже, щоб були, - визнала я.

- Самому б хотілося, але максимум, що я можу собі дозволити - це старенький фольц. Хоча, і того не дозволяю.

- Тоді чия вона? - поцікавилася я, провівши пальцем по чорній блискучій торпеді, на якій самотньо красувалася фігурка яструба, зроблена під золото.

- Бач, яка допитлива! Багато знати - небезпечно для хороших дівчаток.

- А для поганих, значить, ні? - підняла брову я.

- Погані знають, як треба виплутуватися з небезпечної ситуації. Точніше, яким місцем. - додав він, а я тільки очі закотила. Чому в чоловіків усе завжди зводиться до того самого місця?

- Благородний хижак, - кивнула я на статуетку птаха, змінюючи тему. Обговорювати стратегічні місця дівчат мені якось не хотілося.

- Хм, дякую, не думав, що ти про мене такої високої думки! - посміхнувся цей зазнайка, вивертаючи машину до воріт Ла Перли.

- Емм, я взагалі-то про яструба говорю!

- Та годі, так і скажи, думки вголос вирвалися, а то відмазуватися починаєш, - кинув на мене побіжний погляд повний смішинок, і я розсміялася. Який же він задерикуватий сьогодні, і посміхається постійно, як звичайний хлопчисько, у якого за спиною немає постійної роботи і сім'ї. У мене навіть руки засвербіли - так захотілося простягнути їх і погладити по щетині, щоб знову на мене дивився, а не на горезвісну дорогу, що відволікає його увагу.

Щойно ми виїхали за ворота Ла Перли, в Андреса задзвонив телефон. Він витягнув його з кишені, однією рукою тримаючи кермо.

- Maldita sea! ("Твою матір" - пер. і ісп.) - вилаявся крізь зуби, за секунду знову змінившись до колишнього Андреса.

Посмішка сповзла зі смаглявого обличчя, повертаючи на колишнє місце серйозну маску. Він ніби підібрався весь, готовий до чогось, чого я зрозуміти не могла. Коротка мить легкості й мого персонального щастя зруйнувалася. Я покосилася на екран, але побачити хто дзвонив не вийшло. Телефон продовжував надокучати мелодією, яку я вже встигла зненавидіти. Цікаво, хто взагалі ризикує псувати настрій цій ходячій гранаті з натягнутою чекою?

Відповідати не поспішав, наполегливо дивлячись на дорогу і кидаючи спопеляючі погляди на апарат у руці, ніби ментально змушуючи його перестати дзвонити. Потім подивився в дзеркало заднього виду, і, примружившись, знову вилаявся вже англійською. Різко провів по екрану пальцем, приймаючи виклик, і підніс трубку до вуха.

Розмовляти почав іспанською абсолютно рівним беземоційним тоном, що викликав у мене вздовж хребта крижані мурашки. Не знаю від чого, може від того, що зараз він був схожий на звіра, який ледве стримує себе і настільки міцно стискає кермо, що кісточки пальців побіліли. Або тому що після того, як Андрес відкрив бардачок, діставши звідти папірець із ручкою, з-під купи листочків показалося дуло пістолета. Ого... А ось це вже серйозно! Сподіваюся, пістолет не справжній. Може запальничка? Я кинула на хлопця швидкий погляд, спостерігаючи, як він записує якусь інформацію на папері, притиснувши той до керма. Важко зітхнувши, відвернулася до вікна, за яким розпростерся безкрайній океан. Він бився об валуни на березі, розбиваючи хвилі на мільйони маленьких крапель, так само, як і плани Андреса, судячи з усього, розлетілися на дрібні друзки. Ще навіть не знаючи, чим виллється для нас цей дзвінок, я вже розуміла, що день зіпсовано. У грудях стало важко від розчарування, адже це вперше, коли Андрес проявив ініціативу, і метелики в моєму животі встигли здійнятися аж до самого сонця... Притулившись чолом до скла, я просто їхала, слухаючи монотонні відповіді хлопця та чекаючи вироку.

- Емілія, - відсторонений голос Андреса вирвав мене з прострації. Я обернулася. Навіть вираз його обличчя змінився. - Нам зараз терміново потрібно заїхати в одне місце. Проблема в тому, що висадити я тебе не можу, бо за нами хвіст. А точніше охорона, мати їх. - Я насупилася і подивилася в дзеркало заднього виду. Ззаду справді не відриваючись їхав автомобіль. Чорний б'юїк старої моделі. Стало якось не по собі.

- Я не розумію. За тобою стежать? - знову повернулася до нього.

- Ні. Це супровід, якщо можна так сказати. - Він кинув на мене випробовуючий погляд і знову повернув його до дороги. - Не важливо, тобі не обов'язково розуміти. Суть у тому, що вікна в машині тоновані, і ми легко зможемо проїхати через ворота, головне, щоб тебе ніхто не бачив.

- Чому? - вперто не розуміла я. Господи, куди я знову вляпалася? Ну чому кожного разу, коли зі мною відбувається щось хороше, воно тут же затьмарюється... ні, не ложкою, а цілим вагоном дьогтю!

- Тому що ти чула розмову, яку чужим чути не потрібно.

- Та я нічого не зрозуміла з того, що ти говорив.

- Ті, хто за нами їдуть, тобі не повірять, навіть якщо ти видряпаєш це в себе на лобі цвяхом. - Знову подивився на мене, ловлячи реакцію. Так, якщо до цього в мене ще були сумніви з приводу того, чи вляпалася я, то зараз розуміння цього факту накрило з головою, змушуючи важко ковтнути. Я ще раз глянула в дзеркало, безглуздо сподіваючись, що б'юїка вже немає, але він був. Як відданий пес плентався за господарем.

- Гаразд, і що робити? Через лобове скло мене все одно побачать. Якщо вже не побачили.