Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Не побачили. Якби побачили, не дзвонили б. - Андрес знову потягнувся до бардачка і вийняв звідти пачку сигарет. Однією рукою підкурив і закинув її назад. Помітивши мій питальний погляд, спрямований на пістолет, узяв його в руку і простягнув мені.

- На, покрути в руках, а то дивишся на нього, як на смертельну зброю... - іронія зашкалює, щоб його... Усе-таки, це не запальничка... Я обережно, боячись торкатися, наче від дотику він може вистрілити, обхопила пальцями гладку поверхню рукоятки. Важкий. Здавалося б, така маленька штучка, а має унікальну здатність вселяти безстрашність і забирати людські життя за частки секунди.

- Він заряджений? - запитала, заворожено розглядаючи пістолет з усіх боків.

- Ні, звісно. Заряджений я б тобі не дав, від гріха подалі. - Αндрес трохи відчинив вікно зі свого боку і видихнув у нього дим. Гарна іграшка для дорослих... Тільки краще б таких іграшок узагалі не було, а то дехто добряче заграється, вирішуючи долі інших такою ось маленькою штучкою... - Усе? Уже не так страшно? Клади на місце і слухай уважно! - я навіть очі округлила від такого наказового тону. Але пістолет на місце поклала. - Ми скоро під'їдемо до місця, і тобі потрібно буде сховатися! Залізеш назад, я присуну своє крісло ближче до керма, і ти сховаєшся за ним. Ти компактна, помістишся!

- Компактна? - обурилася я. - Ну й комплімент. - Обернулася назад і скептично покосилася на вузький простір між заднім сидінням і переднім кріслом. - Сумніваюся, що я там поміщуся.

- Вибирати не доводиться. Або там, або... другий варіант тобі краще не знати! - не дуже вже й хотілося. Я й сама зрозуміла, що, з огляду на те, чим займається Андрес у вільний від роботи час, дзвонили йому саме з приводу наркотиків. Від мене був далекий цей бізнес, але чужих у ньому не люблять, це я і без особливих знань знала. Мало того, що моя відпустка виявилася робочою, не вистачало ще й залишитися на цьому острові на постійній основі, у вигляді холодного трупа. Від таких думок мене пересмикнуло, і я, шумно видихнувши, почала перелазити назад.

- Рюкзак не забудь заховати. І найголовніше, Емілія, сиди тихо і не показуйся! Що б ти не почула, або хто б не відчинив двері. Сидиш там, поки я не повернуся, і ми не від'їдемо на безпечну відстань. Зрозуміла?

- Так, шефе, - пробурмотіла я, без ентузіазму вмощуючись за крісло, яке Андрес трохи посунув уперед. Рюкзак поклала на коліна і навіть додумалася поставити телефон на беззвучний режим.

- Зручно?

- Знущаєшся? - з усіх боків на мене тиснули сидіння, і дуже скоро затечуть ноги, а по спині й обличчю поллється піт. Сподіваюся, Αндрес буде там недовго, інакше мене не омине доля задихнутися в машині...

- Краще вже так, ніж у багажнику, погодься! - почулося, як Андрес знову видихає дим у вікно і закриває його. - За кілька хвилин будемо на місці! Повторюю ще раз: сидиш, як миша, голову не висовуєш! - Я нічого не відповіла, гадаю, іншого виходу в мене все одно немає, окрім як сидіти в позі пораненого равлика без раковини. - І ще... Мені шкода, Емілія, - просочений жалем голос змусив мене завмерти. - Не так я хотів провести сьогоднішній день. - Хоч я не бачила обличчя, але могла собі уявити його вираз. Сумно посміхнулася, і ніжно провела пальцем по шкіряному кріслу, ніби він міг відчути це... Хотілося б заспокоїти його, але я не знаю, що і, головне, хто на нас чекає на місці призначення, а він знає... І, судячи з того, як нервово видихає та совається на сидінні, хвилюється не менше за мене. Α то й більше... Ця думка змусила мене посміхнутися собі в коліна, в які я зараз втикалася носом. Можна тільки уявити, на яку небезпеку він наражає себе, провозячи на цю територію чужу людину...

- Приїхали. З тобою там усе гаразд?

- Якщо це можна так назвати... - постаралася надати своєму голосу бадьорості.

Машина повільно пригальмувала, але їхати не припинила. За вікнами почулися голоси. Клацнула кнопка, і звук опускання скла погнав по моєму тілу кров у прискореному ритмі.

- Hola, Andres! - низький голос зовні пролунав біля самого автомобіля.

- Hola, Fernando! - відповів Андрес байдужим голосом, продовжуючи повільно їхати. Найімовірніше, для того, щоб не дати їм шансу зазирнути всередину.

Скло знову тихо зашуміло, сподіваюся, закриваючись. Автомобіль знову прискорився, а через кілька хвилин зупинився. Велика територія, однак... Якщо судити з відстані, яку ми проїхали.

Шумно видихнувши, Αндрес сказав, не обертаючись назад.

- Я пішов! - а потім додав більш м'яким тоном. - Усе буде добре.

Двері відчинилися і зачинилися, залишаючи мене в гнітючій тиші. Це він зараз мене підбадьорював чи себе? Якщо мене, то в нього нічого не вийшло! Серце гуркотіло так, що у вухах дзвеніло від кожного удару, а долоні стали вологими. Я зовсім трохи підняла голову, щоб розім'яти затерплу шию, але й цього вистачило, щоб побачити через вікно, як у величезному приміщенні ховається міцна фігура Андреса, а за ним слідом заходить чорношкірий хлопець, за поясом якого стирчить пістолет. У голові миттєво зашуміло, і я, керуючись більше інстинктами, ніж доводами розуму, підскочила з колін, вдарилася головою об дах і, швидко озирнувшись крізь тоновані вікна, вискочила на вулицю, ледве чутно прикривши за собою дверцята. Ноги тут же підкосилися, охоплені тисячами дрібних голочок після незручної пози, але я не звертала на них уваги. Неподалік стояла парочка озброєних хлопців, які дивилися в телефон, і мені вдалося, пригнувшись, проскочити непоміченою.

Прошмигнула в те саме приміщення, яке з вигляду нагадувало велику темну комору. Міцно стискаючи в руці телефон, обережно пішла вздовж стіни, біля якої стояли величезні залізні та дерев'яні ящики. Звідкись зсередини було чути голоси, і я постаралася пробратися ближче до центру, щосекунди поглядаючи під ноги, щоб не дай Боже не наступити на якийсь дрібний камінь. У такому приміщенні, як це, навіть легкий шурхіт пролунає як удар у барабан. Ящиків виявилося так багато, що в них можна було легко загубитися. Деякі з написами, переклад яких я не знала, інші з отворами, з яких стирчало сіно. Можна подумати, що у них тут корм для коней. Тільки коней не спостерігається...