Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Так, пане полковнику. Я враховую деяку складність ситуації й намагатимуся діяти делікатно. Але мені все одно знадобиться допомога.

— Штабс-капітан Зінов’єв буде з вами.

— Дякую. І ще я хотів би почути вашу думку про цей випадок.

— Іване Карповичу, якоїсь усталеної думки немає. Є сумніви. Я говорив із солдатом, і мені здалося, що він каже не всю правду. Ну, і у барона в кишені знайшли маленький револьвер. Якби він хотів збавити собі віку, то міг би скористатися ним, а не стрибати на багнет. Це з одного боку. З другого, я не розумію, навіщо солдату було вбивати барона. Годинник, перстень із діамантом, коштовні запонки — все залишилося на місці, так само як і гаманець покійного. Я перевірив це. У кожного злочину мусить бути мотив. Так же нас вчить криміналістична наука? Тут мотиву немає. І я не знаю, що про це думати.

— Дякую. Дозвольте почати розслідування?

— Може, відпочинете з дороги?

— Ні. У таких випадках дуже важливо розслідувати все по гарячих слідах. І так згаяно багато часу, треба поспішати.

— Що ж, тоді успіхів.

Я вийшов, на мене чекав Зінов’єв. Попросив його відвезти мене до шпиталю, де зберігалося тіло вбитого барона. Шпиталь був у будівлі колишнього трактиру, в підвалі — кімната з брилами льоду, призначена для зберігання продуктів. Продукти одразу розібрали, зараз барон лежав на льоду сам. З нами прийшов лікар зі шпиталю і двоє солдатів, які дістали тіло і поклали на стіл. Високий, плечистий чоловік років за п’ятдесят. Довгий ніс, світле волосся. Я подивився рану в його животі. Я бачив рани від удару багнетом. Звернув увагу на синець під лівим оком.

— Це ж синець? — спитав я у лікаря.

— Так, синець.

— Звідки він?

— Солдат каже, що коли барон упав з воза, то забився.

— А схоже на звичайний удар кулаком. І шкіра ціла.

— Так, ціла, — кивнув лікар. Його дратувало, що я уважно роздивлявся тіло, це ж була його парафія.

— Якісь іще ушкодження є?

— Ні.

— А де його одяг?

— Он, у торбі, — кивнув лікар.

— Дозволите подивитися?

— Та дивіться! Гаманець барона і годинник я передав до штабу.

— Ага, дякую. — Я перевірив кишені штанів і френча. На останньому велика темна пляма. Кров. Промацав одяг. Знайшов таємну внутрішню кишеню. Там щось було, якийсь предмет. Дістав його і здивовано роздивився. — Що це таке? — спитав, бо не бачив раніше нічого подібного.

— О, це соска, американці вигадали, — пояснив лікар.

— Для чого вона?

— Її дають дитині, щоб заспокоїти. Дитина бере її в рот, думає, що це мамина цицька, і заспокоюється. Соску можна купити поштою.

— Для чого барону соска? — ошелешено спитав я.

— Не знаю, може, в нього онуки були малі? — розвів лікар руками.

— Добре, дякую за допомогу.

Далі ми пішли до полкової гауптвахти, де сидів солдат, який убив барона. Нашого візиту не чекали, бо всі спали, навіть охоронці. Довелося довго стукати, нарешті нам відчинили двері, ми з Зінов’євим зайшли всередину. Заспаний черговий одною рукою тримав штани, а другою віддавав честь. Зінов’єв наказав відвести нас до камери з солдатом. Відвели. У камері помітно пахло самогонкою і ковбасою. Здається, затриманого добре підгодовували з волі.

— Вийдіть і зачиніть двері, — сказав я черговому, той здивовано подивився на Зінов’єва. Мій супутник кивнув на знак підтвердження. Черговий вийшов, і ми залишилися у камері з арештованим самі. Хлопець років двадцяти, невисокий, худий, з поганими зубами і нервовим поглядом. Арештований намагався триматися впевнено, але видно було, що наша поява його налякала і збентежила. Він стояв перед нами і з кожною секундою нервував дедалі більше.

— Що? Що таке? — нарешті спитав він, не витримавши.

— Розповідай, що там сталося, — сказав я впевнено і суворо подивився на солдата.

— Я все розповів, я... — почав бубоніти він, а потім упав. Бо я добряче заїхав йому в щелепу. Додав іще ногами. Зінов’єв на мене вирячився, але не втручався. Солдат скрутився на підлозі, затуливши голову руками. Видно було, що били його не раз, навчився рятуватися. Узяв його за барки і підняв, поставив до стіни.

— Ти, падло, мені тут не заливай. Кажи, що трапилося! Насправді! — гаркнув я. І дотиснув би цього покидька, але у коридорі почулися голоси і кроки. Солдат із надією подивився на двері. Вони відчинилися, до нас зайшов чоловік у формі підполковника. Зінов’єв, коли побачив його, виструнчився.

— Начальник штабу, підполковник Патрикєєв, — представив новоприбулого Зінов’єв.

— Що тут відбувається? — суворо спитав Патрикєєв.

— Він мене... — почав було дзявулити солдат, але вмить замовк під моїм поглядом.

— Полковник Ройтер попросив славетного сищика Івана Карповича Підіпригору розібратися з загибеллю барона, — пояснив Зінов’єв.

— Іване Карповичу? — Патрикєєв вмить втратив суворість і розгублено подивився на мене.

— Так точно. Дозвольте продовжити допит? — Я повернувся до солдата, який зацьковано дивився на мене. Я бачив, що йому є що розповісти і він це зробить.

— А для чого? Все ж і так зрозуміло. Барон хотів утекти, але наш солдат завадив цьому. — Патрикєєв зробив крок і став між мною та солдатом. Той умить прибадьорився. — Звісно, наші вороги розпускають якісь дурні плітки про вбивство, але ж ми не будемо йти в них на ланцюгу! Так?

Підполковник питав у мене. Я щиросердно усміхнувся.

— Пане підполковнику, моє розслідування покликане встановити правду і знищити всі плітки навколо цього випадку. Дозвольте іти?

Я вже бачив, що робити тут нічого, допитати солдата мені не дадуть. Ми вийшли з Зінов’євим, той на вухо сповістив мені, що між Ройтером і Патрикєєвим уже давно триває конфлікт.

— Але у полковника зараз зв’язані руки через його німецьке прізвище. Він подав прохання про зміну прізвища, бо ж він руський офіцер, але справа поки вирішується, — пояснив Зінов’єв.

— Я хотів би подивитися маєток барона.

— Хочете продовжувати розслідування? — скривився Зінов’єв. — Патрикєєву це не сподобається.

— Я не звик залишати справу незакінченою. То звозите