Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

окреслювалася «окрім загальнонаукових завдань», вивченням «сучасного і минулого Вкраїни, української землі та народу». Причому в статуті було визнано пріоритет — «українська національна культура з її знаряддям — українською мовою»341. Згідно зі статутом Академія мала три відділи: Історико-філологічний із «Класом українського красного письменства», Фізико-математичний з «Класом прикладного природознавства» і Відділ соціальних наук із класами юридичних та економічних наук342.

Перший склад дійсних членів Української академії наук (по чотири на відділ) призначав гетьман. Так, до Відділу історико-філологічних наук входили заслужений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор українського Київського державного університету А. Кримський; заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький; по Відділу фізико-математичних наук — ординарний академік Російської академії наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, професор Київського політехнічного інституту М. Кащенко, заслужений ординарний професор Київського університету св. Володимира П. Тутковський; по Відділу соціальних наук — ординарний професор Київського українського державного університету М. Туган-­Барановський, професор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-секретар Комісії по розбору давніх актів О. Левицький343. Першим президентом УАН гетьман призначив В. Вернадського344.

До структури УАН також входили Національна бібліотека, Фізичний інститут, Геодезичний інститут, дослідна лабораторія Інституту прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут, Інститут для вивчення економічної кон’юнктури та народного господарства України та ін.345. Усі установи одержали державне фінансування. Крім того, щорічно планувалося виділяти 1,5 млн крб на наукові дослідження, експедиції, підготовку наукових видань, науково-технічне обладнання тощо346.

У 1918 р. тривало національно-культурне відродження України. Змінювалися традиційні погляди на мистецтво, літературу, музику, поєднані з інтенсивним зростанням нових явищ у художньому житті, інтеграцією української культури в загальноєвропейський контекст із його потужним розвитком модерних стилів і напрямів. У цей час свого піднесення досягли монументальне мистецтво М. Бойчука та його школи, графіка Г. Нарбута, творчість представників українського авангарду О. Екстер, О. Богомазова, В. Пальмова, поетична майстерність П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Г. Чупринки, М. Зерова і групи неокласиків, театральна діяльність Леся Курбаса, а також музична творчість М. Леонтовича, Б. Лятошинського, К. Степового, О. Кошиця та ін. Українська творча інтелігенція, яка активізувала свою суспільно-політичну діяльність після революції 1917 р. із заснуванням національних громадських та просвітніх інституцій, одночасно продовжувала створювати свої мистецькі та літературні проекти, здійснювати театральні постановки. Водночас представники української інтелігенції, як і за часів Центральної Ради, працювали в центральних і місцевих державних органах, що опікувалися освітою і культурою.

За часів Української Народної Республіки сформувався диференційований підхід до різних напрямів культурного життя. Рада Народних Міністрів УНР розпочала підготовчу роботу щодо розмежування державного апарату на Міністерство освіти та Головне управління мистецтв і національної культури. Юридично державну структуру, яка опікувалася національною культурою, було оформлено вже за часів П. Скоропадського. Двадцять першого травня 1918 р. Рада Міністрів прийняла закон про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва347. Управління ввійшло до структури міністерства, а його керівник одержав права заступника міністра. На цю посаду було запрошено видатного українського історика і культурного діяча П. Дорошенка348. Останній був близьким до гетьмана і згідно з «Тимчасовим законом про верховне управління Державою» був одним із верховних правителів. Він мав право «в разі тяжкої хвороби або смерті» П. Скоропадського здійснювати «верховне управління аж до одужання або до вступу нового Гетьмана»349.

У складі Головного управління мистецтв і національної культури було створено шість відділів, які очолили відомі українські культурні та громадські діячі. Так, головою відділу охорони пам’яток і старовини було призначено М. Біляшівського, пластичних мистецтв — Г. Павлуцького, театрального — М. Старицьку, художньої промисловості — А. Середу, музичного — Я. Якименка (Степового), архівно-бібліотечного — В. Модзалевського350. На посади голів секцій управління були запрошені відомі українські вчені, письменники, діячі культури: В. О’Коннор-Вілінська, Л. Старицька-Черняхівська, М. Старицька, О. Грушевський, К. Стеценко, О. Кошиць, К. Широцький та ін.351.

Основними здобутками державної інституції з керівництва культурно-мистецьким процесом стало створення низки державних установ, таких, як Національний музей на базі Київського художньо-промислового і наукового музею, Національний архів та Археографічна комісія на основі попередніх напрацювань Київської комісії давніх актів, Національна бібліотека, Національна опера і Державний драматичний театр. Дуже важливою була робота не лише зі створення національних закладів культури, а й щодо охорони пам’яток історії та мистецтва, організації наукових досліджень пам’яток старовини та фінансування музеїв, бібліотек, театрів. У 1918 р. в Україні працювало 36 музейних установ, які матеріально забезпечувала держава352. Зокрема, 16 липня 1918 р. уряд постановою асигнував із коштів Державної скарбниці 22 825 крб відділові охорони пам’яток старовини й мистецтва на завершення розкопок Зарубського монастиря біля Трахтемирова та на купівлю предметів старовини для Національного музею353, 24 вересня — 100 000 крб на негайні потреби з реставрації пам’яток, які постраждали під час більшовицької окупації столиці України354. У жовтні М. Біляшівський підготував законопроект про асигнування відділу 1 млн крб на купівлю творів мистецтва і старовини.

Двадцять шостого липня 1918 р. Рада Міністрів виділила 500 000 крб на закінчення будівництва бібліотеки для університету св. Володимира в Києві355, у жовтні з цією ж метою було профінансовано ще 300 тис. крб. Крім того, 52 тис. крб були спрямовані Харківській громадській бібліотеці й 13 тис. 418 крб — на проведення Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів 356. Другого серпня 1918 р. Рада Міністрів затвердила закон «Про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави», за яким при новоствореній бібліотеці було засновано «найповнішим чином розроблений відділ “Ucrainica”». Планувалося, що бібліотека стане книгозбірнею, у якій «мають бути зібрані всі пам’ятки духовного життя українського народу і України (рукописні і друкарські), книги, часописи, газети, гравюри, листівки, ноти, літографії і інші твори друкарень, літографій і металографій, видані на Україні та за кордоном». Для реалізації цього завдання уряд виділяв 500 тис. крб357.

Значну державну підтримку отримали театральні та музичні установи. Зокрема, 23 серпня уряд прийняв постанову «Про заснування в м. Києві Державного драматичного театру», якому на момент утворення виділено 327 400 крб358. Цьому театру, як зазначав Д. Дорошенко, особливу увагу приділяв П. Скоропадський, який посприяв, аби театр одержав відповідне приміщення359.

За державної підтримки 30 серпня в Києві було засновано Державну драматичну школу, яка мала готувати режисерів та акторів; засновано Кобзарську школу, Український національний хор під керівництвом О. Кошиця. 15 листопада засновано один з перших державних музичних колективів — Державний симфонічний оркестр ім. М. В. Лисенка360. До державних театральних і музичних колективів запрошували найкращих акторів, режисерів не лише з України, а й українських співаків з московських та петроградських театрів. Зокрема, Музичний відділ Міністерства освіти і національної культури, запланувавши створити ІІ Український національний хор у Києві, звернувся до всіх співаків-українців вступати до хору і «тим самим взяти активну участь у піднесенні й розвиткові музичної культури»361. Українською мовою перекладали лібрето світових опер, розробляли репертуарний план на майбутній сезон 1919—1920 рр. Тимчасову дирекцію Національної опери очолив видатний український режисер і актор М. Садовський362.

Незалежно від Міністерства національної культури і мистецтв діяли різного роду товариства мистецького, наукового спрямування як новостворені, так і ті, що працювали ще до 1917 р. Це, зокрема, Київський комітет охорони пам’яток, Товариство дослідників мистецтва, Український національний театр, товариство «Молодий театр» та ін. Не втручаючись у творчий процес і не намагаючись впливати на його хід, влада прагнула надати громадським установам допомогу, скоординувати їхні зусилля в розвиткові національної культури. Зокрема, було призначено державні пенсії та субсидії як окремим митцям, так і колективам. Чотирнадцятого червня 1918 р. гетьман П. Скоропадський затвердив