Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Ну ось, Валентинко, я приніс тобі твоє замовлення, – каже Віталій окидаючи нас допитливим поглядом. – А що тут між вами відбувається?

Першим озивається Стас, а я все ще вагаюся:

– Нічого, братику, все добре, не переймайся. Просто у нас з Валею відбулась відверта розмова. 

– Цікаво про що ж була та ваша відверта розмова, якщо між вами така напруга? – бачу, що Віталік у подиві, неабияк збентежений. Мені геть не хочеться, аби ця спонтанна ситуація виводила його з рівноваги. Він тут геть ні до чого, та зовсім не винен у моєму ставленні до Станіслава, та дивному бажанні брата наполегливо мене контролювати. Віталік тепер мій хлопець, його почуття до мене  – щирі. І, якщо я прийняла їх, то маю з цим рахуватись. Тому вирішую нічого не казати Віталіку, але Стас випереджає мене:

– Та ж кажу, що нічого такого не сталося. Валя лиш запитала, звідки я знаю твого тата. От я й розповів, що ми родичі, а ти мені доводишся двоюрідним братом.

– Так, Віталику, то чиста правда. Але маю зізнатися, що спочатку я трохи обурилась тим, що ви не зізнались відразу. Але тепер це минулося, бо Станіслав все популярно мені пояснив. Тож усе добре, жодних образ,  – окидаю Віталія щирим, довірливим поглядом, і його нашорошеність зникає. Тягну руку до нього, а він нахиляється. Обіймаю свого хлопця за шию, цілую в щоку, а потім коротко в губи.  По-іншому не виходить – між нами таця з морозивом. А Стас нервово тупцює поряд.

– То що, може ви пригостите мене тими смаколиками, що на таці так апетитно красуються, – не витримує Стас Маєвський нашого милування. 

– Взагалі-то, я приніс це для Валентинки, персональне замовлення. Ну й собі прихопив кілька кульок. Вибач, братику, але на тебе не розраховував. Пропоную не лінуватися й не стовбичити тут, а відправитись на передню терасу та пригоститися всім, чим захочеш. Там повно різноманітних десертів, в тому числі й морозиво. Моя мама приготувала багато. Ти ж знаєш, вона це любить. Там є і твоє улюблене, не сумнівайся. Ірина Вікторівна добре пам'ятає твої уподобання, Станіславе Максимовичу, – з іронією наполегливим, твердим голосом каже Віталій. З його тону стає зрозуміло – компромісів не буде.

Взаємну люб’язність двох братів я оцінила. Хотілось би знати звідки у них така взаємна «любов», яка кішка пробігла між ними, що сталося? Виглядає так, що подібна ситуація склалась ще до моєї появи у їх житті, а моя поява, очевидно, тільки додала додаткового жару в те багаття. Тепер одним з головних завдань для мене буде з'ясувати причину таких стосунків між Віталіком та Станіславом. Судячи з відкритої форми протистояння між хлопцями та поведінки батьків Віталіка, вони знають, в чому корінь зла. Здається, причина на поверхні й непроста, вагома. 

Вирішую трохи пом'якшити той душевний чоловічий надрив обох:

– Віталику, ну чого ти? Я спокійно можу поділитися зі Станіславом. Ти стільки усього приніс, що я точно всього цього не подужаю. І навіть ми разом з тобою не з’їмо. Стасе, пригощайся. Який смак морозива тобі до вподоби? – прискіпливо дивлюсь на обох й поволі усвідомлюю, що цей жест доброї волі з мого боку не піде на користь нікому: ні мені, ні Віталіку, ні Станіславу. Я в розпачі, Віталік злий, Стас в замішанні.

Зрештою Маєвський робить крок мені на зустріч, ризикуючи отримати чергову порцію претензій від брата, який точно не задоволений моїм вчинком. Якось я не подумала, упустила той делікатний момент. Хотілось, як краще, а вийшло, як завжди. Неможливо догодити обом в цій ситуації, наївна дуринда. Станіслав підходить ближче, підбадьорливо посміхається, вдивляючись в моє розгублене обличчя:

– Ну, якщо ти не заперечуєш, то я з радістю пригощуся. Тим більше, що тут є і мій улюблений смак манго, аж три ріжки. Отже, всім вистачить, – Стас тягнеться до таці, бере морозиво, смакує, задоволено прицмокуючи губами. Незадоволена мармиза Віталіка просвітлюється під моїм зніяковілим благальним поглядом, в якому яскраво читається: «пробач». Віталій заспокоюється та всідається поруч зі мною. Я дарую йому цьомчик у щоку, і ми їмо морозиво, упиваємося смаками, розпочинаючи грайливе дуркування, неначе діти. Стас, все ще стоячи, доїдає свій  холодний десерт і каже:

– Дуже дякую, Валю, що поділилась зі мною! А тобі, брате, мій «особливий респект». Я на інше й не сподівався. Піду, висловлю Ірині Вікторівні своє захоплення її талантом і вже поїду. Валю, що ти вирішила? Їдеш зі мною чи залишаєшся?

Хвилинку все ще вагаюся, однак рішення своє залишаю без змін. Станіслав дорослий чоловік, має усвідомити, що я вправі сама вирішувати, як чинити. Попри все, він мені не указ.

– Стасе, я залишаюся тут до завтра, – наші погляди зустрічаються. В його очах глибоке розчарування й досада. Очі сумні, але з приводу цього Стас вже тепер мені нічого не каже.

– Мені заїхати за тобою завтра?  

– Дякую, але ні! В цьому немає жодної потреби. Віталік привезе мене, ми це вже узгодили, – кажу, а на душі кішки шкребуть. Мені так хочеться підкоритись йому, поїхати з ним додому і ще так багато чого хочеться від нього, але він нічого більше не пропонує. О, боже, Стасе, та йди вже, не трави мені душу.