Читати книгу - "Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі"

живописну футу [6] високий, худий чоловік. На темно-коричневому обличчі різко виділяється кожна рисочка, він босий. Одне слово, нішо не відрізняє його від жителів Дахлаку. Це Бенедетто. Ніхто не повірив би зразу, що він сіцілійський рибалка, а не араб, але це так — він справжній сіцілієць. Про це свідчать насамперед рухливі бігаючі очі, їх погляд разюче відрізняється від спокійного погляду тубільців. Це по-перше, а по-друге — акцент, який повністю виключає можливість помилитися. Бенедетто п'ятдесят років, двадцять з них він прожив у цих краях. Ми так і не зрозуміли, яким вітром занесло його сюди, але з перших же слів дізналися, що він, як тільки приїхав сюди, почав думати над тим, в який спосіб «зібрати кілька сольді» і повернутися назад додому, туди, де шелестять зеленим листям апельсинові дерева й розливається блакить Середземного моря, до жінки, з якою він повінчався за кілька днів перед від'їздом. На протязі двадцяти років кожні шість місяців (тобто наприкінці путини) цей план має ось-ось звершитись. Але Бенедетто кожного разу добирається тільки до Массауа, а там за кілька днів розтринькує все, що заробив. Після цього — нічого не вдієш — треба повертатися назад до своєї злиденної хижі на Дахлаку й починати все з початку. Здається, що розмови про повернення на Сіцілію так і залишаться розмовами: він задоволений своїм становищем місцевого адмірала невеличкої флотилії, яка складається з п'ятдесяти рибальських урі. Разом з ними він кочує з острова на острів і рибалить від сходу до заходу сонця. Вистачило кільком краплинкам арабської крові — слід від минулих нападів на Сіцілію — опинитися знову на рідній землі, як вони забуяли в жилах Бенедетто, і він ніколи не розлучиться з сонцем та людьми Африки. Бенедетто — наш провідник. Зараз він піднявся на борт «Форміки» і обговорює з Вайлаті маршрут подорожі по деяких «околицях» Дахлаку. Ми вирішили вийти на кордони архіпелагу — острови і мілини, за якими починається відкрите море. Справа в тому, що групі Баск'єрі необхідно зібрати дані про підводне життя в тих місцях, де бурхають хвилі, де течії сильніші, де частіше зустрічаються «мандрівні» риби. Вченим треба простежити життя Шостого континенту в тих місцях, куди ще не ставала нога людини. Вони прагнуть дійти до тих меж підводного світу, яких взагалі можна досягнути в наш час.

Спортсмени також жадають «справжніх» небезпечних, захоплюючих пригод, прагнуть збагатити свій досвід. А великі «бар'єри» на межі відкритого моря дають для цього багатющі можливості. Равеллі і я теж не хочемо відставати ні від перших, ні від других, маючи на меті розповісти про все на папері та кіноплівці.

Особливий ентузіазм викликає в кожного з нас можливість спостерігати акул. Природне в таких випадках збудження тут перетворюється на нездоланний потяг скоріше вийти в плавання. Ми вже бачили сотні акул, між ними траплялися й хижачки, овіяні славою людожерок. Але наш досвід йде врозріз із загальновизнаними твердженнями відомих у цій галузі авторитетів, які кажуть, що акули Червоного моря — «найнебезпечніші на земній кулі». Поки що наші власні спостереження свідчать протилежне. Та чи досить нашого досвіду, щоб впевнено стверджувати це?

Жодного сумніву немає в тому, що це питання виключної ваги: якщо людина може спокійно працювати в грізному підводному світі, — значить Шостий континент відкритий для неї і дослідникам не загрожує ніяка небезпека. Через це ми надзвичайно обережні в своїх теоретичних побудовах, — ми хочемо бути якнайточнішими. Може, акули, з якими ми зустрічалися у водах Дахлаку, тільки завдяки своїм невеликим розмірам і лагідній вдачі не підтверджують загальне уявлення про морських піратів. Тоді наші тези — безпідставні. Адже ми знаємо тільки акул — мешканок порівняно мілких бухт та проток. А що як справжніми акулами виявляться хижаки великих глибин, які тільки випадково з'являються на мілинах біля островів у відкритому морі?

Головна мета наших підводних спостережень у найближчий час на мілинах та біля островів у відкритому морі полягає саме в такій перевірці. Спостереження вчених, відвага спортсменів, чітка робота зйомочної групи допоможуть ширше й глибше пізнати Шостий континент.

Сегіль

Перш ніж розпочати подорож по границях Шостого континенту, «знімаємо» з острова Діссею наукову групу, яка працювала там протягом тижня. Бенедетто пропонує відвідати невеличкий острівець Сегіль, круті береги якого здіймаються з моря між Діссеєм та півостровом Бурі.

Я радий, що наша подорож починається з вод Діссею. Саме тут, коли експедиція тільки починала свою роботу, відбулася моя перша зустріч з акулою… Я вважаю це добрим знаменням, передвісником майбутніх захоплюючих зустрічей.

Рано-вранці спускаємо на воду моторні човни і поспішаємо до берегів Сегілю. Перед нашими очима розгортається краєвид, який підтверджує обіцянки Бенедетто. Вчені захоплюються (які спостереження можна провести тут!), спортсмени радіють (їх чекає цікаве полювання!), у нас, літописців експедиції, тремтять руки (які цікаві кадри з життя підводного світу ми зробимо тут!).

ЛЕГІОНИ БАРРАКУД

Вже п'ятнадцять хвилин ми під водою. Раптом Джіджі (він пливе слідом за Баск'єрі) помічає загін веретеноподібних барракуд; описуючи півколо, вони прямують на Баск'єрі.

Барракуди, які живуть зграями, відрізняються від «одиноких» будовою щелеп і меншими розмірами. Але вони не такі вже й маленькі (майже метр завдовжки). Зграя в середньому налічує кілька сотень риб. Ось чому їх поява викликає неабиякий страх. Барракуди стрілою пролітають під нами, а ми спускаємося далі в глибину. Якби ці злі рибини піднялися трошки вище, через кілька секунд від нас залишилися б голі кістяки.

На наше щастя, їм, мабуть, зараз не до нас. Але, як розповідають Бенедетто та місцеві жителі, що збирають у воді перламутрові черепашки, барракуди часто підпливають до ніг людей… Різниця в поведінці барракуд відносно нас та збирачів черепашок, яку ми бачимо на власні очі, пояснюється тим, що людина-амфібія має безперечну психічну перевагу над морськими хижаками. «Звичайні» люди (в даному разі — тубільці) такої переваги у воді не мають. Не помічаючи небезпеки, вони нічого не роблять, щоб