Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

фельдфебель-рахівник Ванєк, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам переходити через ріку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію у наших рядах. Про його спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванєк перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами у дурня. «Мій виграш передайте російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами гвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових представників аж до сліз».

— Пробачте, пане Ванєку, — продовжував волонтер, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати австрійському Червоному Хресту, але, зрештою, з позицій гуманності це не має значення, головне, аби гроші потрапили до якоїсь гуманної установи.

— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковій установі» міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.

— Ну і що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.

— Найбільше крадуть в Червоному Хресті, — із злістю сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, який варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідуюча лазаретом і старші сестри відправляли додому цілі ящики малаги і шоколаду. Злодія робить завжди добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози і раз в житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період…

Кухар-окультист Юрайда витягнув зі свого наплічника пляшку коньяку.

— Бачите, — сказав він, відкорковуючи пляшку, — ось вам безперечний доказ мого твердження. Я взяв цю пляшку перед від’їздом з офіцерської кухні. Це коньяк найкращої марки і його мали використати для цукрової глазурі на лінцські торти. Але йому долею було призначено, щоб я його вкрав, бо й і мені було призначено зробитися злодієм.

— А воно було б непогано, — відізвався Швейк, — коли б і нам було призначено зробитися вашими співучасниками, принаймні у мене таке передчуття.

І це визначення справді здійснилося. Пляшка переходила від уст до уст, незважаючи на протест фельдфебеля-рахівника Ванєка, який переконував, що коньяк треба справедливо поділити і пити з казанків, бо на одну пляшку припадає п’ятеро людей, тобто непарне число, і може легко статися, що хтось, безперечно, вип’є з пляшки на один ковток більше, ніж інші.

Швейк підтримав його:

— Це правда, і якщо пан Ванєк хоче мати парне число, хай вийде із товариства, аби не було жодних неприємностей і суперечок.

Отже, Ванєк відмовився від цього проекту і подав інший, великодушний: пити за таким порядком, щоб Юрайді припало ковтнути двічі. Але це викликало бурю протесту, бо Юрайда вже раз хильнув, покуштувавши коньяк, коли відкорковував пляшку.

Нарешті було прийнято проект волонтера: пити за алфавітом. Він обґрунтував свій проект тим, що прізвище людини це також певне визначення.

Пляшку доконав Ходоунський, як перший в алфавіті. Він загрозливо слідкував за Ванєком, який вираховував, що коли він останній, то матиме на один ковток більше. Це була груба математична помилка, бо в пляшці був 21 ковток[136]. Потім грали у «звичайний цвік» з трьох карт: виявилося, що волонтер при кожному рабуванні цитував окремі місця із святого писання. Рабуючи валета, він промовив:

— Господи, запиши мені цього валета і на цей рік. Да обкопаю я його і угною, да принесе він мені плоди земнії.

Коли йому закинули, що він відважився тягнути навіть вісімку, він громовим голосом заволав:

— Або котра жінка, що має десять драхм, а згубить одну драхму, не світить світильника і не вимітає храму. Вона шукає її наполегливо, аж поки не знайде. А знайшовши, скликає друзів і сусідів, кажучи: радійте зі мною, бо я рабувала вісімку, а прикупила козирного короля з тузом: так давайте сюди ці карти. Ви всі програли.

Волонтерові Мареку, дійсно, йшла карта до рук. Тоді як інші били один одного козирями, Марек всі їхні козирі увесь час побивав найвищим козирем, так що його партнери один за одним програвали, а він брав ставку за ставкою, волаючи до переможених:

— І землетруси великії будуть в різних місцях, і голод, і чума, і чуда з неба великії.

Нарешті карти обридли, і вони кинули грати після того, як телефоніст Ходоунський програв свою платню на півроку вперед. Він був страшно пригнічений цим, а волонтер домагався від нього розписки в тому, що рахунковий фельдфебель Ванєк повинен видати платню Ходоунського йому, Мареку.

— Ти, Ходоунський, не бійся, — підбадьорював нещасного Швейк. — Якщо ти народився в щасливу годину, то поляжеш у першому ж бою і Марек лише підітреться твоєю розпискою. Підпиши.

Цей натяк зачепив Ходоунського за живе, і він сказав упевнено:

— Мене не вб’ють, бо я телефоніст, а телефоністи завжди знаходяться у бліндажі, а дроти натягають і шукають пошкодження завжди після бою.

Волонтер зазначив, що, навпаки, саме телефоністам завжди загрожує найбільша небезпека, бо ворожа артилерія уїдається головним чином на телефоністів. Жодний бліндаж не захищає телефоністів від небезпеки; якщо б вони навіть закопалися на десять метрів під землю, то ворожа артилерія і там їх знайде. Телефоністи буцімто тануть, як літом град під час дощу. Про це свідчить той факт, що коли він покидав Брук, там саме розпочали 28-й курс для телефоністів.

Ходоунський зажурено дивився перед себе. Він ледве не плакав. Це примусило Швейка сказати йому кілька втішних слів:

— Нічого сказати, здорово ти пошився у дурні.

Ходоунський ласкаво відповів:

— Киште, тітко!

Волонтер поглянув на букву «Х» у своїх записках про історію батальйону: — …Ходоунський, гм — Ходоунський. Ага, ось і він: «Телефоніст Ходоунський засипаний при вибуху міни. Він телефонує зі своєї могили до штабу: «Вмираю. Вітаю наш батальйон з перемогою».

— Цього з тебе вистачить? — спитав Швейк. — Чи, може, хочеш чимось доповнити? А пам’ятаєш того телефоніста з «Титаніка», який, коли вже пароплав ішов на дно, безперервно телефонував вниз до затопленої кухні, коли вже даватимуть обід?

— Я нічого не маю проти, — сказав волонтер. — Як хочете, передсмертні слова Ходоунського можна доповнити. Він на завершення вигукує у телефон: «Вітайте від мене нашу залізну бригаду!»

Marschiren marsch![137]

Виявилося, що у вагоні, де містилася польова кухня одинадцятої маршової роти і де, наївшись донесхочу, поперджував Балоун, мали рацію, коли говорили, що у Сяноку буде вечеря і солдатам навіть видадуть хліб за всі голодні дні. Виявилось також, що, власне, в Сяноку знаходиться штаб