Читати книгу - "Небезпека у лісі!, Страгозорый "

     Повільно відкриваю очі. Печера зустріла мене звичним теплом, навіть не дивлячись на те, що залишилося декілька днів до зими, і погода вирішила шпарити холодом так, наче вже настала зима. 

   Я чув, як на вулиці йшов дощ. Звук з-за каміння був тихим, приглушеним і ледь чутним. Але все-таки, якщо прислухатися, можна почути тихий стукіт об вологу землю, об листя. 

    Мати перевернулась на інший бік, судячи з усього все ще сплячи. Я, коли зрозумів, що сон не лізе ні в одне око, повільно встав і трохи розім'явшись, виліз з печери, дозволяючи дощу й різкому трохи охолодити себе. Дощ вже був доволі маленьким, що показувало, що він зовсім скоро завершиться. 

     Пора зайнятися чимось корисним. Бо за той час, доки я тренувався з Драконіксом а потім відлежувався пару днів після битви, я майже нічого не робив. Батьки звільнили від справ, вважаючи, що мені потрібно багато сил на випадок, якщо минулий провідник вирішить напасти в будь який час або спробує вирватися, не дочекавшись завершення мого навчання.

    Вирішивши сходити на риболовлю - здобич зараз всеодно ховається по своїх домівках від та холоду дощу,  й вилезе ще не скоро, - я, повернувшись і взявши кошик, куди буду складати пійману рибу, пішов з табора.

   Я до сих пір не міг нормально звикнути до свого нового тіла. Часто то кігтями в корі застрявав, коли ліз на дерево, щоб дістатися до самих соковитих плодів яблук, абрикосів чи іншого, які не хотіли падати на землю. То не розраховував силу, і ламав навіть доволі товсті гілки. По деяких каменях навіть тріщини йшли, коли я бив по них.

    Інколи було відчуття, що моє тіло досить важке - хоча так, насправді, є, - і через це я не можу бігати так швидко, як раніше. Мені доводиться прикладати зусиль, щоб спробувати дійти тієї швидкості, яку я міг набрати до цього.

     Також я інколи відчував, наче тіло більше не моє. Здавалось би, воно до сих пір моє, але потерпіло багатьох змін, до яких мені - та й багатьом іншим, - треба ще звикнути, але всеодно, коли я дивився на себе, я наче дивився на зовсім іншу людину. Це інколи мене трошки лякає, бо складається відчуття безпорадності, наче я не знаю власного тіла. 

     Вода була досить крижаною, але тепла одежа й товста шкіра не дали мені змерзнути, як змерзла б звичайна людина. Я завмер, чекаючи на свою першу жертву.

     Риби пливли повільно, їх завжди доволі мало зранку. Особливо якщо вже зовсім скоро настане зима. Тому, схоже, я тут на довго...

..

..

..

..

..

— Ну як? Вияснили щось? - Запитала мати в батька, коли він разом з іншими людьми повернувся до табору після спроб вияснити, що то за камені.

     Чоловік похитав туди-сюди головою, що значило «ні», і, глибоко зітхнувши, мовив:

— Треба буде покликати Лурга. Можливо, він щось знає.

— Він точно повинен знати щось. - Тихо мовив я.

— Хто його знає. - Батько похитав головою й зітхнув. - Можливо, він теж нічого особливо не знає. Лург не може знати все на світі.

— Але все-таки, треба спробувати спитати. - Перевівши на мене погляд, жінка продовжила: - Ми скоро прийдемо.

    Я кивнув головою. Батьки вийшли з печери і ще там якийсь час приглушено про щось розмовляли. Я особливо не прислухався до розмови. Лиш лежав, заплющивши очі й намагаючись заснути.

    Не втримавшись, хмикнув. Вони гадають, що зі мною може щось статися, якщо їх не буде доволі довго. Але зі мною нічого не станеться. Звичайні люди мені так просто не зашкодять. Можливо, навіть взагалі не зможуть цього зробити. 

    Лургу теж нема сенсу на мене лізти. Все-таки, він вже довів, що нікому й нічому в таборі він не зашкодить. Інші шамани не достатньо сильні навіть для того, щоб битися з Лургом,який, якщо не помиляюсь, може керувати тільки своєю енергією, а не чимось ще.

    Торргон, який лежав біля мене і якому батьки дозволили залишитися у печері, позіхнув і перевернувся на інший бік, зайнявши більш зручну позу для сну.

— Відпочивай... - Сказав тихо я. - Зараз тобі вже ніхто й ніщо не зашкодить...

    Коли я теж вже планував заплющити очі й трохи поспати, я почув тихі кроки. Невже батьки так швидко повернулися? Хоча, ніхто й не казав, що пройшло мало. В останній час я доволі часто губився в часі, й не міг нормально зрозуміти, що зараз приблизно - день чи ніч. Можливо, так подіяли інші світи. Все-таки, у багатьох з них час або більш повільно, ніж у нашому світі, або поспішає.

    Відкривши очі, спробував роздивитися постать того, хто зайшов до печери. Плечі невеличкі, тендітні. Хотів було спочатку подумати на мати, але вона була трошки більша. А тут, схоже, був такий же підліток, як і я.

   Почувши кроки, Торргон заворушився. Я обережно поклав руку на один з його шипів, намагаючись не торкатися його кінця, щоб не пустити отруту по своєму тілу.

— Заспокойся... - Так само тихо сказав я.

— Пробач, що без попередження... - Почувся спокійний голос молодої дівчини, і я впізнав Ластівку.

— Нічого страшного. Але ти могла б на початку самому сказати, що це саме ти, а не хтось чужий. Бо, як бачиш, Торргон ще не дуже звик до багатьох людей в таборі.

— Вибач. - Знову вибачившись, вона сіла на невеличкій від мене відстані. 

    Торргон нарешті заспокоївся, і повільно влігшись на нагріте місце, якийсь час ще інколи перевертався з одного боку на інший. Але коли нічого не вийшло, він трохи невдоволено сів.

— То, що ти хотіла? - Запитую, намагаючись роздивитися її обличчя, хоча пам'ятаю його досить добре - пам'ять хороша.

— Я хотіла б просто поговорити з тобою. - Не дочекавшись моєї відповіді, Ластівка продовжила: - Знаєш, майже після того, як закінчивши битву з Драконіксом ти став такою собі крутою легендою для всіх, багато хто тільки й мріяв про те, щоб поговорити з тобою.

— Знаю. - Тихо мовив я, трохи опускаючи голову. Але потім швидко підняв її. - Може, підемо прогуляємося десь? Чого сидіти тут?

— Добре, я не проти.