Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Усе почалося з маленького поштовху, так ніби щось зрушилося в тілі насінини, і дві-три перезрілі клітини луснули. З них засочилася крихітна цівочка живлющої рідини з присмаком радісної сили. Вона потекла малесенькою трубочкою, дрібнішою за найтонший капілярчик. І примусила ту трубочку здригатися. Спершу здригання були нечастими. Далі посилилися. Трубочка від пульсуючої цівочки вигнулася, закоцюрбилась, наросла в одному місці горбовинкою. За кілька діб у горбовинці утворилася дірочка. І рідина потекла в неї. Від цього горбовинка напружилася, опираючись, затуляючи м'якою плоттю дірочку, а потім віддалася на милість живлющої рідини та її сили. Дірочка запульсувала, затріпалася, затьохкала. Розширилася, вдавлена пульсуючою рідиною. Стала схожою на нірку, в якій вихорцем зануртувало течиво життя. Ритмічно. Удар за ударом, переливаючи тон початковий у тон наступний. І в ритмі чвалу, нестримного бігу, калатання й захвату народилося його серце. І відразу з'явилися перші звуки, перші тіні, кольори й запахи…

Попервах було темно і тепло.

І він не хотів нічого міняти. Йому було добре й затишно. Хоч інколи допікала запашиста рідина й тиснява. Рідину він хапав своєю діркою, що плямкала і коли-не-коли гикала. Інколи голосно й противно. Інколи приємно і ситно, нарощуючи масний жирок у його середині. А тиснява давала йому опертя і дозволяла тицятися й буцатися, перевертатися, крутитися і не боятися застрягти в рідині. Бо ж геть усе було поряд і було цілком очевидним.

Бачити — він ще не бачив. Проте сприймав колір, тьмяність чи яскравість. А часом відчував чиюсь увагу. Вона виникала звідусюди. Хтось невидимий і рідний весь час спізнавав його і за крайньої потреби міг заступитися.

Ще він чув звуки. Іноді дуже приємні, які відлунювали в його живій темряві, бриніли і були доволі чіткими.

Йому здавалося, що їх видобуває його ж єство. Але це було не так. Бо, повторюючись, ці приємні звуки розніжували його, заколисували. І він уже хапав дрімки, а вони ще линули й занурювали його в сон. Йому снилося щось зовсім не темне. Якісь пруги і кола з іскристих червонястих ліній.

Бувало, звуки ставали неприємними. Особливо ті, що долітали здалеку, коли хтось чи щось угинало живу темінь і чавило його. Деякі з них він навіть запам'ятав: «При-бе-ри ко-пи-то, му-флон!» або: «Від-чи-ни две-рі! При-чос-ку за-жа-ло!»

Потім було світло. Світло… і страшно… і сухо. І прийшло воно все відразу. З іще більшою тиснявою і тичбою. З його несамовитим криком, який він сам почув уперше. І якого злякався й замовк. Потім гикнув. Тоді ворухнув діркою, що відповідала в нього за видобування вереску і надування слинявих пухирів. І враз краї його діри вловили щось духмяне та довге. Те духмяне негайно проскочило в дірку і хутко вдерлося йому в нутрощі. Поклекотало там, надимаючи його ізсередини. Та так сильно, що трохи нижче від того місця, яким він дивився, виріс невеличкий рожевий горбик-купинка із зеленою закарлючкою на вершечку. Нараз духмяне саме вискочило з нього через ту ж дірку для вереску й пухирів. Од несподіванки він принишк, стискаючи щодуху краї діри. Але вона йому не підкорилася і знову розчепірилася в шаленому крикові. Тієї ж миті довге й духмяне іще раз знагла вдерлося в нього.

Отут уже переляку його не було угаву. А оскільки це повторювалось і повторювалося, і духмяне влазило в нього, і вилазило з нього безліч разів, то його ляк швидко переростав у жах…

Ще страшнішим видалося світло, яке було яскравим, однак таким недосяжним, що йому захотілося його наблизити до себе. Втім, як він не намагався вхопити світло за жмутики променів, воно щораз більше віддалялося від нього. І він стомився, і зажурився за вологою пружністю і за живою темрявою. Бо тоді м'якість була силою, а ніжність відзначалася незламністю й непохитністю. І якби не присутність невидимого погляду, що так само підживлював його і в цьому, повному кольорів і протягів просторі, він би розплакався.

Хоча плакати було ніколи. Дуже скоро над ним зависли дві обрамлені білими колами коричневі плями, що кліпали і чимось нагадували йому живу темряву. Вони випромінювали тепло. І відразу потяглися до нього двома м'ясистими червоними балабухами, цілуючи його з прицмаком у те, чим він дивився.

А ще все його єство налилося ваготою, ніби щось невидиме причавлювало згори. Він пробував опиратися, безладно метляючи своїми чотирма відростками на всі боки. Пробував підняти ту свою частину, якої він не бачив, бо сам нею дивився. Але невидиме тиснуло і на неї, і на відростки, якими він навчився обхоплювати рожеву купинку із зеленою, перев'язаною ниткою, закарлючкою на вершечку. Від безпорадності він рюмсав. І, щоб заспокоїти його, коричневі плями заходилися встромляти йому в дірку для вересків і пухирів щось велетенське, рожеве, з коричневим солодким пипцем на самому кінці. З пипця сочилася смачнюча білина, яку він відразу розвозив на всі боки і через це ніяк не міг налускатися нею. Тому його почала турбувати каверзна думочка,