Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

II

Перші роки в Морбацці сімнадцяте серпня святкували як звичайний день народження: з квітами на кавовому столику й зеленим вінком на голові лейтенанта Лаґерльофа. Його приходили привітати найближчі сусіди, їх скромно пригощали кавою, морсом, пуншем і тодді, вечеряли о дев’ятій. Велися звичні розмови, а після вечері стіл виносили, щоб можна було трохи потанцювати.

Певно, околицями поширилися чутки, як затишно й весело на цих забавах у Морбацці. Ніяких запрошень ніколи не розсилали, бажаним був кожний гість, тож помалу почало там збиратися чимраз більше люду.

Родини сусідів також збільшувалися. Щойно дітки спиналися на ноги, їх брали з собою в Морбакку вітати лейтенанта Лаґерльофа з днем народження. Часто бувало, що сусіди, які регулярно гостювали в родині Лаґерльофів, приїжджали зі своїми друзями.

Нежонаті молоді чоловіки, котрі в ті часи були готові проїхати кілька миль, лиш би трохи потанцювати, взяли собі за звичку вітати лейтенанта сімнадцятого серпня, а родичі здалеку, які зазвичай літували в Морбацці, почали прив’язувати свої приїзди до його дня народження.

Скільки жив лейтенант Лаґерльоф, сімнадцятого серпня завжди була погожа днина, тож гості проводили час, гуляючи околицями, оглядали хутір і сад. Якщо збиралося багато молоді, танці влаштовували ще до вечері. Усі почувалися весело й затишно, але свято нічим не відрізнялося від святкувань в інших місцях.

Та ось в Естра-Емтервіку поселився лейтенант Адольф Гедберґ з молодою, вродливою дружиною. Якось, коли лейтенант Лаґерльоф черговий раз святкував свій день народження, у розпал гостини на хутір прийшла стара селянка, принесла на кухню на продаж кошик яєць. Її негайно випровадили, бо в метушні приготувань було не до купівлі яєць. Однак жінка не розгубилася, вийшла з кошиком на веранду, де в чоловічому товаристві сидів господар свята. Нітрохи не встидаючись чужих людей, селянка завела жваву розмову, переконувала лейтенанта купити яйця, бо вона не вступиться з хутора, доки не купить. Але нікуди не пішла, навіть отримавши гроші й поклавши їх у кишеню. Почала розпитувати про гостей, висловлювати своє ставлення до їхньої зовнішності й загалом поводилася доволі нахабно. Зрештою, молодий лейтенант Гедберґ, який також був серед гостей, вирішив, що все повинно мати свої межі, і розкрив таємницю:

— Покинь уже жарти, Геддо!

На що селянка кинулася до лейтенанта, легко ляснула його по щоці й вигукнула:

— Та що ж ти, Адольфе, такий пакісний! Видав мене з головою!

І справді шкода… Вона так чудово перебралася за стару селянку, ще й бездоганно розмовляла вермландським діалектом, що нікому й на думку не спало, що перед ними симпатична стокгольмська пані.

Ця потішна витівка спонукала решту гостей до жартів. Трохи згодом Крістофер Вальрот заспівав пісеньки данського поета Еріка Бьоґа. Голос мав не бозна-який, але вклав у своє виконання стільки експресії, що всі гості надривали животи від сміху. Потім аудитор Афзеліус пов’язав на голову шовкову хустку, накинув на плечі мантію і продекламував та заспівав «Трепетне серце Емелії». І це, звісно, стало найблискучішим номером вечора, бо аудитор неймовірно зіграв юну чуттєву дівчину.

Дзвонар Меланоз тим часом сидів і мовчки сердився, що тільки міські гості веселили публіку. Мабуть, це надто вразило його амбіції.

Тож наступного року він вирішив відігратися. Треба сказати, що лейтенант подарував школі в Естанбю купу іграшкових рушниць, змайстрованих у Морбацці, щоб школярики могли вправлятися у військовій справі. Навіть послав у школу старого вояку-сержанта, щоб той навчив їх перших навичок, як поводитися зі зброєю. Цим скористався дзвонар і рушив маршем зі всіма хлопчаками на день народження лейтенанта в Морбакку.

Попереду несли знамено, барабанщик гатив у барабан, на плечі в кожного — ​рушниця. Здавалося, ніби алеєю крокувало ціле військо. Колона дітей розтягнулася від челядні до самої веранди, а вже там дзвонар наказав зупинитися. Спершу він промовив кілька слів, подякував лейтенантові Лаґерльофу від імені школярів за те, що той думає не лише про дитячі душі, а й про фізичний розвиток. Потім продемонстрував, як діти вміють марширувати, повертати праворуч і ліворуч, брати рушниці «на караул».

Що ж, дзвонареві вдалася несподіванка. Він ощасливив лейтенанта й розважив гостей.

Можна собі уявити переполох старої економки, мамзель Лувіси й пані Лаґерльоф, коли в розпал бенкету довелося готувати каву й частунок для шістдесяти дітей. Кожного сімнадцятого серпня вони з жахом згадували той випадок і щиро сподівалися, що дзвонар більше не приведе в Морбакку навалу школярів.

Того ж дня, коли дзвонар привів ціле дитяче військо, інженер Нурен з дружиною теж подумали, що не годиться, аби сімнадцятого серпня сюрпризи влаштовували тільки гості здалеку. Увечері, коли околиці осяяв яскравий місяць, інженер одягнув короткий оксамитовий плащ й оздоблений пір’ям берет, а пані Емелія — ​старовинну сукню з рукавами-буфами. На піщаній доріжці перед верандою вони зіграли кілька сцен з «Еріка XIV» шведського поета Бьор’єссона. Вистава під місяцем вдалася пречудово. Ерік Нурен так вжився у роль короля Еріка, що здавалося, ніби промовляє серцем, а його дружина грала ніжно, скромно й трохи боязко, як і належало Карін, доньці Монса.

Через рік сімнадцятого серпня у Морбацці зібралося більше люду, ніж будь-коли. Екіпажі, брички й різні повози під’їжджали одні за одними. За короткий час з’їхалося десь сімдесят або й вісімдесят гостей. Звісно, околицями розлетілися чутки, що в Морбацці відбуваються незвичайні веселощі, яких ніде більше не побачиш.

Однак цього дня лейтенант Лаґерльоф почувався розгубленим, бо не міг запропонувати прибулим нічого надзвичайного. Свято було цілком пересічним. Ближче до вечора молодь влаштувала танці, поважні панове мирно бесідували, попиваючи тодді, старші дами посідали у вітальні, пригощалися ягодами й цукерками. Ніхто, щоправда, не нудьгував, бо аудитор Афзеліус і пробст Гаммарґрен, з одного боку, і пані Гедда Гедберґ з панею Наною Гаммарґрен, з іншого, уміли розважати товариство. Але ніяких виступів начеб не передбачалося. Навіть вітальної промови ніхто не виголосив.

Лейтенант роззирався на всі боки. Жодного натяку на загадковий вираз обличчя чи на якісь приготування.

Коли почало смеркатися, з околиць до Морбакки пішки потягнулися сусіди. Люди з’юрмилися у темряві на піщаній доріжці перед верандою головного будинку й чекали. Лейтенант співчував їм, що здолали такий далекий шлях, а подивитися нема на що.

Після вечері він усе ж завважив якесь пожвавлення і приховане хвилювання.

Йому піднесли пишно заквітчане крісло й попросили сісти. Щойно сів, як сильні руки підхопили крісло й понесли. Ян Аскер заграв марш, дами взяли панів під руку, і довга процесія рушила в нічну пітьму. Щоправда, потемки йшли недовго. За рогом житлового будинку весь сад заливало світлом кольорових ліхтариків.

Лейтенанта понесли освітленими