Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

у великих кількостях. Рибалка з Ґордшьо, який першим приніс корюшку, дотримав слова й приходив щодня, а бувало, і по кілька разів на день. Щоправда, тепер він поводився інакше. Клямку натискав м’яко, на кухню заходив з покірною і ніяковою усмішкою. Рибу не виставляв на стіл владним жестом, а залишав під дверима. Вітався, знімав шапку й пів години чекав, доки хтось помітить його присутність.

Якщо раніше служниці й діти раділи, що замість звичних справ можна чистити рибу, то тепер їм це страх як надокучило, і вони щасливі були б повернутися до буденної рутини. Ніхто з них і дивитися не бажав у бік рибалки.

— Біда та й годі! Ларс знову з рибою! — ​урешті казала економка таким тоном, ніби він крадене добро приніс на продаж.

Чоловік лише кліпав очима. Від сорому й слова не міг промовити.

— У нас більше риби, ніж ми подужаємо з’їсти, — ​говорила економка. — ​Нізащо не повірю, що лейтенант захотів купити ще більше цієї клятої корюшки.

Проте вона знала, що з лейтенантом не варто жартувати, якщо справа стосується корюшки. Тож вона йшла до господаря, повідомити про прихід рибалки.

Одного разу рибалка прийшов, коли лейтенанта не було вдома. Економка скористалася випадком і випровадила чоловіка. Усі на кухні тішилися, що хоч того дня не доведеться чистити рибу. Та де там! Рибалка перестрів на алеї лейтенанта Лаґерльофа, і той купив у нього цілу скриню корюшки й відіслав на кухню.

Так тривало зо два тижні. Риба остогидла всім, окрім лейтенанта. За кожної нагоди він хвалив корюшку, яка ж це здорова й корисна їжа. От хоч би глянути на рибалок у Бугюслені. Вони їдять рибу щодня, в усій країні немає людей сильніших і здоровіших.

Одного вечора мамзель Лувіса ризикнула випробувати лейтенантову несхитність. Веліла економці насмажити м’ясних млинців. Лейтенант дуже любив цю страву. Воно й не дивно, бо таких смачних млинців, як пекла економка, ніде більше не скуштуєш. Але нічого з того не вийшло!

— Певно, рибку для управителя й наймитів приберегла, якщо годуєш мене млинцями, — ​промовив лейтенант і відсунув набік рум’яні, хрумкі млинці.

— Та ні, — ​заперечила мамзель Лувіса. — ​І управитель, і наймити уже й дивитися не годні на рибу.

Лейтенант зазвичай сміявся, але млинців не торкався. Доводилося нести йому корюшку.

Наприкінці другого тижня почав закипати бунт. Економка нарікала на витрати масла, а слуги жалілися, що неможливо служити в домі, де їдять стільки корюшки. Зрештою, лейтенант уже й носа не смів потикати на кухню, де нуртувало невдоволення. Стало воно помітне й за столом. Куди й подівся гарний настрій. Гувернантка не торкалася їжі, і навіть дівчатка, які в усьому підтримували батька, починали тихенько буркотіти.

Тоді втручалася пані Лаґерльоф, радилася з мамзель Лувісою і старою економкою. Утрьох вони приходили до згоди, що час застосувати старий, випробуваний спосіб, який, — ​як вони знали, — ​припинить це неподобство.

Наступного дня подали на стіл не смажену, а варену корюшку. Варена корюшка дуже неприваблива зовні, бліда, наче облізла, й геть без смаку. Від самого лиш вигляду пропадав будь-який апетит.

Варена корюшка викликала відразу навіть у лейтенанта Лаґерльофа.

— У нас закінчилося масло, — ​вибачливим тоном казала мамзель Лувіса. — ​А що тобі хочеться кожної трапези ласувати корюшкою, то не було іншої ради, як її зварити. Як на мене, — ​додавала вона, — ​варена риба смакує не гірше, просто інакше.

Лейтенант не озивався й словом, і тоді всі розуміли, що мамзель Лувіса перемогла.

Лейтенант Лаґерльоф міг би сам перевірити, чи масло дійсно скінчилося, або купити новий запас, але цього не робив.

Відтоді лейтенант більше не купував корюшки. Нема сенсу купувати, казав він, бо жінки надто ліниві, щоб готувати рибу, як належить. Ніхто йому не перечив, хоча всі знали, що й він, не менше за інших, радий уже був відмовитися від корюшки.

Сімнадцяте серпня

I

Не так уже й легко пояснити, чому сімнадцяте серпня, день народження лейтенанта Лаґерльофа, стало таким визначним днем. Хоча можна, мабуть, уявити, що коли в одному місці, — ​такому, як Естра-Емтервік, — ​збиралося чимало талановитих людей, то принаймні раз на рік їм конче треба було задемонструвати, на що вони здатні.

Було б шкода, якби троє чудових ораторів — ​інженер Нурен з Геррестада, депутат ріксдаґу[9] Нільс Андерссон з Бевіка і купець Теодор Нільссон з Вістеберґа, з яких перший промовляв у патетичному стилі, другий — ​у високому стилі, а третій — ​у поетичному, виступали з промовами лише на невеличких святкуваннях чи на парафіяльних зібраннях.

Що вже казати про віршотворця, дзвонаря Меланоза! Він щодня чув, як діти белькотіли, затиналися, читали по складах, продираючись крізь лабіринти рідної шведської мови, тож прагнув хоч раз на рік дати можливість цій скаліченій у буднях мові зазвучати урочисто.

А ще парафія могла похвалитися квартетом чудових співаків — ​Ґуставом і Яном Аскерами зі старовинного роду музикантів та двома братами, Альфредом і Таґе Шульстрьомами, які мали свою торгову ятку поблизу церкви. Звісно, люди були їм вдячні за спів, де б він не лунав, але їм самим хотілося співати з нагоди якогось великого свята перед вимогливою та критичною публікою.

Та й сам старий Аскер, що зазвичай грав на сільських весіллях, де всім байдуже, як звучить його кларнет, лиш би був ритм і такт, почувався щасливим, приходячи в Морбакку сімнадцятого серпня, бо тамтешня молодь уміла оцінити його майстерність і хвалила його гру, мовляв, не знайдеться музики, під яку приємніше було б танцювати.

Як же не влаштувати хоча б одного урочистого дня, коли будуть винагородженні тріумфом зусилля духового секстету, у якому грали управитель з Ґордшьо, Таґе Шульстрьом, капрал Юган Дальґрен, крамар з ятки, двоє учителів музики з початкової школи. Вони придбали собі інструменти й ноти, вивчили марші, вальси, увертюри й чимало народних пісень.

А якщо до того ж серед родичів, які літували в Морбацці, були двоє таких заводіїв, як аудитор Уріель Афзеліус, одружений з сестрою пані Лаґерльоф, та ще її брат, Крістофер Вальрот, то в сільській глушині вдавалося справжнє розкішне свято, на якому не соромно було виступити.

А якщо серед гостей бувала й справжня примадонна, пані Гедда Гедберґ, вродлива й весела уродженка Стокгольма, співачка й актриса, створена для театру, хоч і вийшла заміж за незаможного вермландського лейтенанта, то, звісно, святкувати сімнадцяте серпня у Морбацці було дуже важливо, бо за цієї нагоди й вона, і всі решта гостей могли показати свої таланти.