Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

- Розкажи мені про те, що ти знаєш про Деніела. Усе розповідай, навіть те, що здається тобі дрібницею.

Запитання було без будь-якого підступу. Але, як з'ясувалося, відповісти на нього виявилося непросто - мені просто нічого було сказати.

- Незабаром після того, як викрали саркофаг Демісона, Деніел став часто відлучатися. Спочатку він брав із собою своїх солдатів, потім став відлітати сам. Куди літав - я не знаю. Я кілька разів запитала його, але він відмахнувся. Я й не стала більше наполягати.

- І часто це у вас?

- Що саме? - насупилася я.

- Ну... Він відмахнувся, а ти й не стала наполягати. Часто відмахувався?

- Я не лізла в його справи.

- А він у твої?

- І він у мої.

- Він дивився, як ти годуєш грудьми?

Я мало повітрям не поперхнулася від такої різкої зміни теми розмови. Вирішила проігнорувати запитання, а сама замислилася - але ж і справді, Демісон ніколи не дивився, як я годувала Аліма. Так, щойно настав час годування, він завжди цілував мене, потім Аліма і делікатно йшов.

- То що, дивився? -нагадав про себе Ліам.

- Не твоя справа.

- Я так і думав.

- Що ти "так і думав"?

- Він не дивився.

- Так, не дивився. Але це ж дуже делікатний процес.

- Нісенітниця. Повна нісенітниця. Немає нічого прекраснішого, ніж коли твоя жінка годує грудьми ТВОЮ дитину.

- Звідки ти знаєш?

Ліам подивився на мене з таким іронічним виразом, що я відразу зрозуміла - підглядав! Я покосилася на свої руки - вони пішли ліловими плямами, як це іноді буває, коли я хвилююся. А я саме хвилювалася, а не злилася. Я могла пояснити те, що мені були приємні його слова і що мене потішила його така обурлива увага лише тим, що я... все ще була небайдужа до нього.