Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Навіть не дивлюся на його величність, шанобливо завмерши в поклоні й чекаючи, поки він дозволить підвестися.

Від страху такі дурниці в голову лізуть. Роблю непомітно кілька глибоких видихів, намагаюсь викликати хоч краплю логіки на допомогу метушливим думкам. Максимум, що мені загрожує, нове заміжжя. Маріка зі своєю балаканею геть-чисто вибила з мене здоровий глузд. Потрібно себе якомога швидше привести до тями і перестати хвилюватися.

― Встань, люба дитино! ― звучить впевнений чоловічий голос.

І тільки тоді наважуюсь підвести очі. І відразу ж натикаюся на зацікавлений погляд монарха, що сидить за столом. Ех, знав би він, що ця сама дитина молодша за нього всього лише десятка на два...

Король не старий, але прожив чимало. Про що свідчать і щедро посріблене сивиною колись чорне волосся, і глибокі зморшки навколо очей, і складки, що прорізають високий лоб. Але пишна борода все ще кольору воронова крила, а погляд блакитних очей ясний і проникливий.

― Доброго дня, ваша величність, ― брякаю, розгубившись.

Як прийнято вітатись з монаршими особами? Пам'ять тіла підказала зобразити уклін, а ось думки за звичкою вивітрились геть. Чи вчили Касію придворному етикету? Напевно… Тільки я, подбавши про організаційні моменти, геть-чисто забула про прогалини у своїй пам'яті.

― Ти знаєш, навіщо я тебе викликав? ― усміхається монарх.

Посмішка в нього гарна, прихильна. Це заспокоює. З такою посмішкою точно ніяких "голову з плечей" не буде.

― Здогадуюсь, ― наважившись, скромно посміхаюся у відповідь.

― О, дитя не тільки миле, але ще й розумне, ― заявляє його величність і кидає погляд кудись убік.

Я теж мимоволі скошую очі й злякано завмираю. У темному кутку, причаївшись, немов упир у норі, в глибокому кріслі сидить не хто інший, як Езерт Каор своєю персоною. Він, недбало закинувши ногу на ногу і відкинувшись на зручну спинку, свердлить мене голодним пронизливим поглядом.

У горлі грудкою завмирає обурений вигук. Що йому знадобилося тут?

Але відповідь на запитання я знаю й так. Навряд чи його величність Олеальд без допомоги колишнього опікуна звернув увагу на свою нікчемну провінційну піддану. У нього таких провінційних "ледей" вагон і маленький візок.

― Моя скорбота по Сіварду така ж глибока, як і твоя, мила дитино, ― каже король.

І я знову повертаюсь до нього. Знущається? Випробовує?

― Невже немає надії, що мій чоловік живий? ― Видавлюю з себе.

Усередині все покривається кіркою льоду. Відчуття пильного погляду, яким продовжує свердлити мене Каор, змушує почуватися незатишно.

Монарх співчутливо хитає головою.

― Повір, Касі, якби Сівард був живий, він знайшов би спосіб нас повідомити.

І я буквально шкірою відчуваю хвилю задоволення, що відходить від колишнього опікуна. Радіє, гад. Тішиться, і навіть не намагається це приховати!

В очах його величності співчуття. Щире. Непідробне... Але... Але крім нього, є ще щось... Воно причаїлося в невинній глибині його очей... Якась дивна загадкова цікавість. Мов мене відчувають. Тестують. Як піддослідну мишу…

― Кассі, я говорю з тобою, як з дорослою розумною особою, ― починає король. ― Ти остання з роду Отгріф. Остання із Хранителів Південного Джерела. Не мені пояснювати, чим загрожує втрата контролю. Твої батьки, певен, подбали про це. І залишити на нестабільному підлітку таку відповідальність було б верхом нерозсудливості.

― Джерело стабільне, ― похмуро кажу. ― Мій… чоловік… він потурбувався про це. І… ― продовжую, люто зиркнувши на Каора. – Не могли б ми обговорювати ці питання наодинці.

― Лорд Каор твій опікун. Він тут, щоб тобі… кхм… допомогти, ― видає його величність, насупивши брови.

― Він колишній опікун, ― з натиском промовляю. ― Я вже доросла жінка… адже ви самі тільки що це сказали. І вважаю, що особисті сімейні справи потрібно обговорювати... усередині сім'ї. Ну і, звісно, з вами. Адже від мого государя мені нема чого приховувати.

Знову мило посміхаюся.

Король хитро примружується.

Опікун схоплюється на ноги, палаючи гнівом.

― Ваша величність!

― Так, Ез? ― навіть не дивиться на нього. Тільки мене міряє нечитаним поглядом.

― Касія наївна молоденька дівчина, вона… ― захлинається обуренням Каор.

― Ти хочеш сказати, що твоїй колишній підопічні загрожує якась небезпека від мене?

Оу, а ось це вже трохи роздратовано. Даремно Каор не стежить за тим, що говорить. Тепер його довгий ніс точно не винюхає ніяких подробиць. 

Кидаю переможний і навіть трохи зловтішний погляд у бік чоловіка.

― У жодному разі ваша величність. Вам я довіряю більше, ніж собі! ― починає лебезити колишній опікун.

― Ось і чудово, ― криво посміхається монарх і вичікувально дивиться на Каора, натякаючи, що йому вже час покинути приміщення.

Я полегшено зітхаю. Але розслабляюся повністю лише тоді, коли Каор виходить за двері.

― То про що ти хотіла поговорити? ― Переключається на мене.

― Ви мене хочете видати заміж? ― не хочу ходити околясом. Краще одразу розставити всі крапки над "i".

– Так. Джерело має бути під охороною. І не важливо, наскільки ти приборкала свої сили. Адже небезпека може загрожувати ззовні… ― хмуриться його величність. ― З недавніх пір фінансове становище Отгріфів похитнулося. Це лише підтверджує думку, що маєтком має керувати тверда рука.

Я похмуро дивлюсь спідлоба і вже відкриваю рота, намагаючись заявити, що моя рука цілком собі тверда.

― Тверда чоловіча рука, ― додає монарх, наче читає мої думки.

Рот я стуляю, попри власну волю. Його зараз не переконати.

— Ви хочете видати мене за Каора? ― питаю натомість.

― Можливо… ― виблискує очима.

Але чому мені здається, що його величність затіяв якусь дивну гру. Гру, правила якої мені ніхто не спромігся пояснити.

― Але ж у мене жалоба. Я так не можу… ― розгублено розводжу руками.