Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Вмиваю обличчя холодною водою і щипаю себе за щоки, щоб повернути рум'янець. На мене чекає нелегка битва за свою самостійність, і я маю її виграти.

― Касія! Касія Отгріф, ― раптом чується незнайомий голос.

Але я замість того, щоб відгукнуться або хоча б почекати того, хто говорив, пірнаю в найближчу кабінку.

А за хвилину голоси чуються вже в вбиральні. Хтось відчиняє кран, шумить вода, а я навіть не дихаю, намагаючись почути про що говорять.

― Звідки ти знаєш? ― Запитує ще один дівочий голос.

― Так, є джерела, ― хихикають у відповідь. ― Ти уявляєш ця простачка одружила на собі Сіварда. Нашого Сіварда!

― Брешеш! ― вигукує друга дівчина.

― Ні каплі. Бідолаха згинув. Ручаюсь, це вона його вбила. Бридка бліда моль!

― Що настільки погана в ліжку, що душка Сівард волів опинитись на кордоні з потворами аніж у медовому місяці?

– Ти її бачила? Непоказне створіння, ― пирхає перша.

А я ледве стримуюсь, щоб не вискочити зі свого укриття, і не показати цим щебетухам, хто тут непоказне створіння. Зрозуміло ж, що з заздрощів так бовтають. Це Катя була непоказною. А Касія гарна. З висоти прожитих років я безсумнівно можу собі дозволити робити подібні висновки. Але залишаюся на місці. Набагато важливіше зараз послухати. Може, щось корисне і дізнаюся про цей самий кордон, де згинув чоловік.

― Ні… А ти? ― хмикає друга.

― Мені дехто її описав. Детально. Так і висловився ― бліда моль, ― єхидний голос так і сочиться отрутою.

― Сівард? ― зацікавлено запитує співрозмовниця.

Але у відповідь отримує лише загадкове мовчання.

А я буквально закипаю від гніву. Це він мене блідою вважав. Непоказною. Ясно…

― Як же вона його до рук прибрала? ― Не дочекавшись відповіді, продовжує роздумувати вголос друга дівчина. ― Адже Сів присягався, що шлюб не для нього.

― Ой, не знаю… ― різко відповідають. ― Але мене відвідати він обіцяв після повернення.

― Ох Марико, вже з твого теплого ліжка наш Сів ніколи б не втік до потвор.

Двері знову ляскають, відвідувачки виходять. А я продовжую витріщатися невидючим поглядом у стіну кабінки. Он як... Тепле ліжко Марики…

Обережно вибираюся зі свого укриття та підходжу до дзеркала.

Бліда. А якою ще мені бути після всього пережитого? Але аж ніяк не міль.

І ось навряд чи чоловік, я маю на увазі дорослий самодостатній чоловік, такий, як Сівард, обговорював зовнішність своєї нареченої з коханкою. Я, звичайно, чоловіка знаю мало... Але те, що йому не характерний інфантилізм ― інакше, як інфантилізмом схильність до поширення пліток я назвати не можу ― це точно.

А ось у тому, що Марика була його коханкою, тут немає сумнівів. Занадто впевнено та розкуто вона обговорювала з подругою мого чоловіка. Занадто власні нотки проскакували в її голосі, коли вона згадувала ім'я Сіварда. Так може казати лише задоволена жінка, яка має право цього чоловіка.

Прислухаюся до своїх відчуттів, вдивляючись у вічі власного відображення. Образа. Ось що відчуваю. Образа та легкий жаль. Адже я й справді на якусь малу частку секунди вірила в гарну казку про щасливу родину. Начебто не знаю, що в аристократії заведено заводити коханок та утриманок. Що на Землі, що тут...

Втім, у вірності мені ніхто не присягався. Може, Касія і не змогла торкнутися серця свого чоловіка... я не змогла... Тепер уже не взнаєш... Але розібратися в тому, що з ним трапилося, я зобов'язана.

Чи не приклав до цього руку Каор? Хоча як? Сфери діяльності чаклуна та лорда Езерта не перетинаються. Тільки колишній опікун теж не ликом шитий. Маг він сильний, багатий, впливовий. І спосіб прибрати конкурента, ручаюся, йому не важко було б знайти.

Чи варто розповісти про свої підозри королю? Подивимося…

Бризкаю в обличчя прохолодною водою. Беру зі стопки чистий рушник, акуратно промокую шкіру і кинувши в кошик для використаної білизни, виходжу із вбиральні.

Думаю, мене повинні ось-ось покликати. І спочатку варто розібратися зі своїми проблемами, а потім уже на чоловіка перемикатися. Як не крути, а своя сорочка ближча до тіла. Як і тих, хто залишився у Отгріфі.

До приймальні потрапляю якраз вчасно. Нервовий секретар уже нетерпляче ходить по кабінету, поглядаючи на годинника.

― Леді Касія, нарешті, ― обдаровує мене осудливим поглядом. ― Прошу за мною.

Киваю Тенті і Уораху, вирішивши, що за потреби їх можна буде покликати, і крокую за Піпіном Гардушем.

Серце в грудях завмирає і пропускає удар. У своєму житті мені бувало доводилося зустрічатися з різними людьми, бігати інстанціями, вибиваючи якісь пільги чи розв'язуючи проблеми. Одного разу я навіть на прийом до нашого мера потрапила…

Але тут... Це ж як президент... Або ще вище... Зрозуміло, чому ноги ходять ходуном і підкошуються. Його влада безмежна. А, почитуючи історичні романи, я неодноразово стикалася на їхніх сторінках з описом проявів монаршого гніву та швидкої розправи. "Голову з плечей!" ― звучить немов наяву вигук Червоної королеви з книги про Алісу. Нервове тремтіння прокочується по тілу. А раптом і мені… голову з плечей. Раптом король також вважає, що я стала причиною загибелі чаклуна.