Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Та не хочу я спати! – обурилася я і вперла руки в боки. – Світо в самому розпалі!

– Хочеш, щоб я сам тебе відніс до будинку? – тон Воїна став грізним.

– А давай! – анітрохи не злякалася я його погрози. – Тоді всі остаточно переконаються, що в нас із тобою все серйозно. Ще й одружитися змусять, не відкладаючи справу до нових віників, – я залилася сміхом. – От смішно буде! Винищувач нечисті одружився з вампіркою!

Жарт був безглуздий. На тверезу голову я б ні за що таке не ляпнула. Але зараз мене прямо несло.

Ось дарма я стільки випила! Безперечно, дарма! Воїну мій жарт настільки не сподобався, що він навіть вилаявся. Причому так непристойно, що я зойкнула і заткнула вуха руками, хоч і розуміла, що пізно схаменулася. А потім Діор і зовсім підхопив мене на руки і поніс до будинку, попри мій відчайдушний вереск і опір. Я навіть почала кричати, що мене вбивають, і закликала на допомогу селян. Ті голосно реготіли, спостерігаючи за цією сценою, і на допомогу приходити не поспішали.

Діор затягнув мене до хати і заніс до тієї кімнати, яку мені виділила дружина старости. Шпурнув на лаву і з кам’яним виразом обличчям наказав нікуди не виходити звідси.

– Ну ти чого такий нудний? – не витримала я, не бажаючи сидіти на лавці і відразу підхоплюючись на ноги. Ще й хміль клятий змусив підскочити до Діора і повиснути в нього на шиї. – Невже зовсім веселитися не вмієш?

Промайнула думка, що завтра мені буде дуже соромно за свою поведінку. Але зараз усе це не здавалося важливим. П’яні веселощі змінилися іншими емоціями. Сильним потягом, який я відчувала до Воїна. І хоча спочатку я хотіла його лише трохи розтормошити, тепер завмерла. Обвивала руками шию Діора і вдивлялася в очі, що раптом спалахнули вогнем. Його руки обхопили мою талію і так міцно притиснули до себе, що ледве могла дихати. Але навіть не намагалася вирватися.

– Що ти робиш? – хрипко видихнув Діор.

– Це я що роблю? – мимоволі посміхнулася, натякаючи на те, що його теж в дечому можна дорікнути.

Обличчя чоловіка помітно напружилося. А потім я все ж таки усвідомила, що якось у нас все далеко заходить. Те, що Діора хвилює моя близькість, не зрозуміти було важко. Особливо коли так притискаєшся до нього.

Він відпустив мене першим і так швидко вийшов з кімнати, що я навіть схаменутися не встигла. Дивилася на двері, за якими він зник, зовсім приголомшена. Хміль від потрясіння трохи вивітрився. І до мене повернулася здатність мислити більш тверезо. Це що тільки-но між нами було?!

Я хитнула головою, відганяючи припущення, що надто все ускладнювали. На чоловіка просто подіяло те, що я до нього так безсоромно притискалася. Адже він і справді не залізний. Та ще й теж пив на святі, тож самоконтроль трохи втратив. А я зовсім з глузду з’їхала, схоже. Полізла обійматися з винищувачем нечисті. Ось же дурепа! Правий Діор – пити мені не можна.

Я опустилася на лаву і деякий час сиділа там, збираючи думки докупи. Краще і справді до кінця свята залишатися тут. А ще краще лягти спати. Тільки поспиш тут, коли зовні так галасують! З моїм вампірським слухом це і зовсім знущання якесь.

А потім у голові виник образ рудого демона, про якого я через веселощі взагалі забула. Аж раптом Асдус таки чекає на околиці? А я тут незрозуміло чим займаюся і виставляю себе на посміховисько. Рішуче підхопилася на ноги і кинулася до виходу. Тепер головне завдання – вибратися з дому так, щоб Діор не помітив.

Якщо вийду через двері – точно засіче. Покусавши губи, я якомога тихіше почала пересуватися по будинку, шукаючи лазівку. Єдиний підхожий вихід – через одне з вікон, що ведуть на заднє подвір’я.

Дочекавшись моменту, коли зовні пролунав особливо гучний гуркіт дружного сміху, я шмигнула через вікно назовні. Безшумною тінню помчала городами, перестрибуючи через огорожі з легкістю породистого скакуна. Впивалася відчуттям сили, що давала вампірська кров. І зараз навіть не дуже шкодувала про те, що вона тече в моїх жилах. Може, звісно, це й залишок хмелю давався взнаки. Хотілося пригод і чогось безрозсудного.

Запах юродивого я вловила здалеку, і серце закалатало частіше. Він справді стирчав на околиці. І цьому могло бути тільки одне пояснення. Асдус мене вдень таки почув!

Переконавшись, що жодних сторонніх запахів поруч немає, я виступила з тіні дерева, біля якого причаїлася, спостерігаючи за рудим. Юродивий рухався якось інакше. Не розмахував руками, не вибухав ідіотським сміхом. Просто неквапливо ходив уздовж огорожі найближчої хати і наче чекав на щось. Точніше, на когось. На мене.

З радісним, хоч і приглушеним вигуком я виринула з укриття і настрибнула на нього ззаду, мало не поваливши. Реакція хлопця виявилася блискавичною. Мене одразу перехопили і повалили на землю, змусивши злякано заверещати. Юродивий такого б точно зробити не зміг! Виявитися сильнішим за вампіра, нехай і новооберненого!

А невдовзі я вже щасливо посміхалася, вдивляючись у знайомі котячі очі, нехай навіть на чужому обличчі.

– Ти застала мене зненацька, крихітко! – хмикнув Асдус, відпускаючи і простягаючи мені руку. – Все ж таки вселення у людське тіло позбавляє нас, демонів, купи переваг.

– Я б і так тебе застала зненацька. І в твоєму звичному тілі, – посміхнулася я, хапаючись за його руку і підводячись на ноги.