Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Ваня.

Я чесно намагався не думати ні про що, крім навчання. Майбутня сесія мала зайняти всю мою увагу, я завжди готувався серйозно, завжди старався – інакше не вмів. Якщо я за щось брався, то робив ґрунтовно. Але цього разу виходило дуже погано. Мені ніяк не вдавалося зосередитися на лекціях, вдома навіть сенсу не було брати до рук книжки. Думки вислизали, розповзалися, наполегливо повертаючись до того вечора. Не встигав я й оговтатися, як вони – набридливі, нав'язливі, неконтрольовані, – одразу ж заходилися копошитися в моїй голові.

І гаразд би мій мозок згадував з одержимістю маніяка, мусолив щоразу її злі слова, ту ненависть і зневагу з якими вона випльовувала свої злі слова. Так ні ж. Він зациклився на іншому.

Дурний недопоцілунок. Її гарячі губи. І той погляд. Занадто живий, пульсуючий, болісно чесний, щоб його не впізнати. Щойно вловимий рух – до мене на зустріч. Наче вона хоче більшого, не того майже не відчутного, безбарвного дотику губ, а справжнього поцілунку. Начебто вона його потребує.

Чи могла вона цього насправді бажати? Чи то був просто хибний емоційний порив? Ми так голосно кричали, так сильно злилися, ми обидва точно були не в собі. Чи реально було помилитися, прийнявши ненависть за щось інше? Як тепер дізнатися? Думаю, вже ніяк - я образив її. Хоча, вона теж молодець....

Мені не подобалося те, що я все це відчував, думав про це майже весь час, не міг зосередитись ні на чому іншому. Але я розумів. До мене нарешті дійшло, чому мене так тягнуло до неї, незважаючи на те, що за всіма законами логіки дівчина мені не підходила. Але річ саме в тому, що вибираємо ми зовсім не логікою. Це дратувало, але це було так.

Усвідомлення стукнуло мене різко і боляче, наче по голові приклалися важкою кувалою. Я зрозумів відразу, майже миттєво ще тоді, на тому злощасному побаченні.

Ліка допомагає тваринам у притулку. Безоплатно. Вона – волонтер. Така собі альтруїстка-безсрібниця.

Кіра допомагає дітям, керує благодійною організацією. Вона теж чортовий волонтер. І вона теж та чортова альтруїстка!

Ось і все пояснення. Отак усе й стало на свої місця.

Ось що приваблювало мене в Ліці. Ось за що я все своє життя був закоханий в Кіру.

Я не знаю, як назвати якості, які так приваблювали мене в обох дівчатах. Співчуття? Співпереживання? Небайдужість до чужої біди? Безкорисливе бажання допомогти? Я не міг назвати їх. Я навіть не розумів, як міг про них знати. 

Нехай Кіра - ми знайомі давно. Але  Ліка? Я нічого такого про неї не знав, але вона мені подобалася, хоч я довго не міг зрозуміти чому. Тепер зрозумів. Можливо, це глибинне знання, цей високочастотний прилад живе в нас на рівні почуттів, можливо ще глибше – на якомусь молекулярному рівні.

Ось так оце все і відбувається. Вибираючи того, в кого закохатися, ми геть нічого не вибираємо насправді. Нічого не усвідомлюємо, не розуміємо. За нас вибирає підсвідомість, первісний мозок, генетична програма, чортів високочастотний прилад чи ще якась хріновина. Причому вибирає типаж, набір характерних рис, які найбільше підходять за якимись там безглуздими параметрами, про які ти навіть не підозрюєш.

Причому зовсім не важливо, що ця людина може тобі не підходити зовсім. Не тобі вирішувати. Хріновина у твоїй голові зробить вибір за тебе. Тобі залишиться лише закохатися. І начхати, що об'єкт твоєї пристрасті давно зайнятий кимось іншим, або абсолютно до тебе байдужий, бо вважає тебе негідним. Закінченим наркоманом, якщо бути точним.

Це не важливо. Ти не можеш обирати.

З того вечора минуло вже кілька днів, але я продовжував божеволіти, а думки продовжували кружляти навколо дівчини. Мені не вдавалося викинути її з голови хоча б ненадовго, навіть звичні способи розслаблення не допомагали. Це починало пахнути якоюсь одержимістю, або ще якимось психічним розладом. Я навіть подумав, чи не звернутися до психіатра – на стільки я був не в собі.

Мені більше не хотілося збирати компанії. Мене більше не приваблювали ігри. Вони тепер здавались якимись нудними, прісними, надто передбачуваними. Не хотілося ні з ким спілкуватись. Будь-яке спілкування з ким би там не було тепер здавалося мені жалюгідною заміною, ніби замість соковитого стейка тебе змушували жерти безсмачні броколі.

Що зі мною сталося? Чому? Навіщо?

Як просто було раніше. Поверніть все як було, заради Бога.

Краще б я тебе взагалі не знала.

Краще б я тебе не знав!

Так, от що мені потрібно зробити! Мені треба вдати, що її в моєму житті ніколи не було. Адже жив я раніше якось. І начебто непогано жив.

Мені потрібно просто не думати про неї. Не перетинатися з нею. І не згадувати її.

Це допоможе. Так буде правильно.

Але так не судилося.

Вже звично не сприймаючи слова лектора, я щосили намагався повернути думки в правильне русло, сидячи в аудиторії на останньому ряду, щоб не попадатися на очі і не ображати непоганого по суті викладача з криміналістики своїм відстороненим виглядом, коли постукав у двері і вибачившись за запізнення, до зали увійшов Льоха. Він пройшов уздовж ряду, шмигнув повз парт і плюхнувся поруч зі мною.

- Це ти розповів їй про спір? - Нахиляючись до мене, без передмов, тихо кинув Льоха, дістаючи з рюкзака зошити і не дивлячись у мій бік.