Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

Важче буде з Дмитром. Доведеться відмовитись від побачень, щоб він не помітив сліди сьогоднішньої зустрічі з колишнім. Довго сиджу на кухні, а коли розумію, що він вже не повернеться, перевіряю чи надійно зачинені двері та йду до спальні. Лягаю й заплющую очі. Стає шкода себе і тих років, які втратила поряд з таким негідником. Сльози самі ллються, а я не зупиняю. Варто виплеснути зараз свій біль, ніж носити у собі. Зараз ніхто не бачить і можна дозволити побути трохи плаксою. Телефон озивається викликом, а я навіть боюсь дивитись хто дзвонить. Коли беру гаджет до рук, бачу, що це Дмитро. Намагаюсь заспокоїтись, глибоко вдихаючи повітря, й відповідаю:

— Алло, — виходить погано, чути що голос заплаканий.

— Не спиш?

— Вже лягла.

— Пізно звільнився. Хотів приїхати, але вже, мабуть, пізно.

— Еее, так. Краще відпочити, бо завтра на роботу, — пересилюю себе, щоб не заридати вголос.

— Повечеряємо завтра? — питає спокійно, а я схлипую. — Інно, точно все гаразд?

— Так, все добре, просто втомилась, — мугикаю тихо.

— Не буду заважати. Відпочивай, завтра зателефоную.

— Добраніч, — відповідаю й швидко відхиляю виклик.

Дозволяю собі поплакати, щоб потім більше не згадувати цей випадок. Якщо буде потрібно, я навіть готова тікати звідси, щоб тільки Артем не знайшов. Добре, що він не в курсі де я працюю зараз. Не прийде зі своїми претензіями на які вже не має жодного права. Такі люди не змінюються. Тепер я це точно знаю і готова радити всім дівчатам, які страждають від фізичного та морального насильства вдома, щоб тікали не озираючись. Рятували свій дорогоцінний спокій та здоров’я. Продовжували жити насиченим життям, а не страхами й докорами. Насолоджувались позитивними моментами, а не перепадами настрою психованого чоловіка. Жити так, як хочеться їм самим, а не комусь іншому.

Так і засинаю зі сльозами на очах. Сплю погано, бо весь час мені чується, що хтось намагається відчинити двері. Декілька разів встаю, щоб перевірити замок на дверях, але страхи виявляються марними. Прокидаюсь раніше на дві години, п'ю каву, в надії збадьоритись й дивлюсь на ранкову метушню за вікном.

Коли озивається дверний дзвінок смикаюсь й ледь не випускаю чашку з рук. Затамовую подих й обережно ступаю, щоб подивитися у вічко. Вчора теж потрібно було це зробити й уникнути синців, які лишив Артем. За дверима Дмитро і це вводить мене в ступор. Я у короткому халаті, на руках вже добре видно синці, плече ниє й не дає нормально рухатись. Що робити? Він дзвонить ще раз, а потім телефон у кімнаті оживає викликом. Вибору не маю, тому прокручую замок.