Читати книгу - "Відлуння у брамі"

другим і третім поверхами. Щоправда, деревце горобини під будинком пом’якшило падіння. Школярі з мобільниками побігли до волоцюги, який у корчах від болю у нозі кричав під зламаним деревцем. З подряпаного лоба та щоки крапала кров. Розгублені діти зупинилися за кілька метрів, і лише один продовжував знімати страждання юнака. Чи то автоматично, чи у хлопчакові вже прокидався жорстокий цинізм — зафільмовану пригоду можна буде в Інтернеті вивісити, а потім хизуватися перед однокласниками. А от дідок з першого поверху одразу викликав швидку допомогу та міліцію. Навколо постраждалого тим часом почав збиратися натовп. Хтось поклав йому під голову куртку, хтось спробував обтерти обличчя мінеральною водою з пляшки, хтось розрізав холошу, аби оглянути ногу.

Міліціонери, які прибули на виклик першими, ледве дали раду цій співчутливій, але безпорадній юрбі. На щастя, лікарі також не забарилися.

Скільки Макака себе пам’ятав, йому жодного разу не доводилося потрапляти до лікарні. Востаннє, мабуть, коли народився. Волоцюзі навіть подобалося, що до нього уважно та співчутливо ставиться літній лікар-хірург, який вправляв йому вивих коліна та накладав гіпс на гомілку. А надто — молода медсестричка, яка так прикольно ніяковіла від його зацікавлених поглядів та двозначних жартів.

Крім болю від травм, було ще кілька обставин, які затьмарювали його перебування у лікарні, — новенькі пластикові кайданки з гордовитим написом «Зроблено в Україні», якими Макаку припнули до ліжка, ґрати на вікні палати та міліціонер у коридорі на стільці біля дверей. Здається, той молодий служивий залицявся до медичної сестри успішніше за волоцюгу.

— Отже, Макаре, чому Ви вирішили, що Томас збирається неодмінно Вас убити? — вкотре перепитував його слідчий — лисуватий, огрядний вусань у цивільному костюмі з відстороненим, як здавалося, поглядом карих очей за окулярами у тонкій оправі.

— Я ж кажу, що він ніколи б не став пропонувати нам пити, та ще й зранку. Крім того, те віскі не випускають у літрових пляшках — лише по нуль сімдесят п’ять.

— Звідки Вам про це відомо? — на думку Макаки, слідчий вдавав із себе інтелігента, звертаючись до нього на «Ви».

— Знайомий вантажник із супермаркету розповідав. Він колекціонує пляшки з-під віскі.

— Непереконливо…

— Ну, видно було, що Томас щось замислив. Шкурою я це відчув.

— Припустимо. Отже, Ви усвідомили загрозу — і що було далі?

— Придумав для того гада байку, яка його мала зацікавити, щоб відтягти час.

— Яку саме байку?

— Там довга історія.

— А хіба ми кудись поспішаємо? — слідчий, наче ненароком, поглянув на припнуту кайданками до ліжка ліву руку волоцюги. — Погляньте на Ваші обставини з боку слідства: господарка квартири, де ви мешкали, про вас сном-духом не знає. Вона здавала квартиру якійсь жінці, а зовсім не вам із Василем…

— А от ви у Василя й запитайте…

— Знайшли ми Василя, під диваном, у тій самій квартирі… мертвим. Отруївся він вашим віскі.

— Не моїм!!. — Макак сіпнувся, та одразу скривився від болю.

— А звідки відомо, що не Вашим? Відбитки пальців у квартирі вказують на те, що там нікого третього не було.

— Та він постирав їх…

— А от отрута у віскарі справді була, — слідчий наче не звернув уваги на останні слова волоцюги. — Розповідайте, навіщо Вам знадобилося труїти Василя Остапенка.

— Я не труїв…

— Факти свідчать про інше, Макаре… Або розкажіть мені — дуже детально розкажіть — про Томаса та байку, яку Ви для нього вигадали.

Затинаючись та добираючи слова, Макака почав розповідати слідчому про те, як познайомився з Василем, а той познайомив його з Томасом. Волоцюга намагався не бовкнути нічого, що могло б вказати на його кримінальний спосіб життя, тож не минуло й десяти хвилин, як уже міцно заплутався у власних вигадках. Адже ні часу, ні досвіду, аби продумати струнку версію своїх взаємин із теософом та іноземцем у хлопця не було. А говорити правду про завдання викрасти портфель, а тим більше — завалити лазерами літак — він не збирався. Зрозумівши, що нічого доброго з того не вийде, він замовк. Відвернувся до стіни, посилаючись на головний біль та втому від розмови. На диво, слідчий погодився залишити його у спокої — до завтра. Щоправда, поставив наостанок питання:

— Який номер Вашого телефону?

— Не пам’ятаю, — весь похоловши, відповів парубійко.

— А де сам апарат?

— Не знаю…

— Пригадуйте, пригадуйте, юначе. Це у ваших інтересах, — двері палати зачинилися.

14. Археокібернетика та парапсихологія

— А тоді Олег щось зробив із простором довкола нашого столу, — розповідав Мстислав характерникам, які зібралися у кімнаті-сейфі, — і вийшло так, що ми опинилися ніби ізольованими від зовнішнього світу.

— Тобто ззовні вас не чули і не бачили? — перепитав Іван.

— Ні, — втрутився Олег, — лише не чули, точніше чули зовсім нерозбірливо. — Я не хотів, щоби офіціантка у кав’ярні злякалася нашого зникнення.

— Хто тебе цього навчив? — Гордій виглядав і зацікавленим, і здивованим розповіддю про зустріч у кав’ярні під Людмилиним будинком.

— Та ніхто… ніби, — знизав плечима Олег. — Саме якось на думку спало.

— Саме спало, — передражнив його Северин. — А ти б міг сховати від зовнішнього світу щось