Читати книгу - "Відлуння у брамі"

час попоїсти, — погодився шпигун, підводячись із дивана. Перше, що впало йому в очі крізь відчинені двері на кухні, — відкоркована пляшка та старий гранчак із залишками темно-коричневої рідини на денці. Виходить, Василь таки поквапився продегустувати улюблений напій. Томас миттю збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Подумки покартавши себе за те, що завчасно вийняв віскі з сумки, він почепив на обличчя звичну пластикову посмішку і вже збирався запропонувати таки «відзначити народження його онуків, якщо пан теософ уже почав це робити», коли інтуїтивно відчув небезпеку позаду себе. У тісному коридорчику він ще встиг зробити півоберта. Тож удар Макаки, націлений у потилицю, ковзнув шпигунові по щелепі. Заточившись, Томас перечепився об табуретку й усією вагою впав на стіл. Ще у падінні він потягнувся до кишені, щоб дістати авторучку. Спеціальну, яка стріляє отруйними голками, — смерть від їхнього уколу миттєва та безболісна. Майже.

Та волоцюга вочевидь про щось здогадався. Розуміючи, що не встигає вискочити на сходи — адже треба час, щоби відкрити два замки вхідних дверей — Макака кинувся в кімнату, звідти на балкон і, перелізши через перила, спробував дотягтися до пожежної драбини. Далеко, але вибору не було — у кімнаті вже з’явився Томас. Юнак стрибнув. Одна рука зісковзнула, другою він міцно вчепився в іржаву стійку. Відновивши рівновагу, волоцюга швидко поліз донизу, голосно волаючи:

— Рятуйте, вбивають!!!

Його мало хто міг почути, бо в запорізьких дворах у робочий день людей небагато. Хоча… Ось молоденька мамця, яка гойдала у дворі дитячий візочок, підвела голову й закричала, побачивши Макаку на драбині. У будинку навпроти відчинилося вікно, і визирнув дідок в окулярах. Томас уже був на балконі і таки б вистрелив, якби не побачив, що трійко школяриків фільмують втікача-еквілібриста мобільними телефонами. Він прожогом кинувся назад. Василя у квартирі він не знайшов, — мабуть, встиг утекти, збагнувши загрозу, — припустив Томас. Вхідні двері було замкнені. На щастя, старі замки відчинялися зсередини, й у втікача не було можливості зачинити вбивцю. Шпигун схопив пляшку з віскі, вкинув її до сумки та чимдуж кинувся з квартири. Залишалося сподіватися, що теософ одразу не побіжить до міліції, а щонайбільше за годину йому вже буде до неї байдуже, як і до усього іншого на цім світі — протиотрути від того, що містилося у пляшці з віскі, не існує.

Знайшовши свою «Шкоду» там, де й залишав — на стоянці неподалік вокзалу — Томас сів за кермо і відправив есемеску із безневинним змістом на відомий лише йому номер. Це був сигнал провалу та прохання про термінову евакуацію з країни. Відповідь надійшла швидко. З її змісту він зрозумів, що слід рухатися до Одеси. Там чекатиме зв’язковий, який передасть йому документи та квиток на туристичний пором до Варни.

Не чекав Томас Андреас (Андреас Томіньш) — чи як там ще доводилося зватися йому протягом тривалої шпигунської кар’єри — такого її ганебного закінчення. А це дійсно фінал. Такого провалу керівництво йому не вибачить. І на кому проколовся? На схибленому на теософії підстаркуватому невдасі та волоцюзі безвусому. Таки мають рацію психоаналітики ЦРУ, наполягаючи на засиланні до пострадянських країн молодших, а отже сучасніших шпигунів, здатних адаптуватися до дикунських умов тутешнього життя. Міркуючи таким чином, цереушник гнав машину на південний захід.

Лейб-аналітик уже завершував доповідь, протягом якої його жодного разу не перервали, коли самодержець м’яким порухом відірвав ліву долоню від зеленої лайкової шкіри, що вкривала поверхню його робочого столу, і підвів холодні прозорі очі. Досвідчений царедворець одразу замовк.

— Ви, як завше, всебічно проаналізували наявну картину — змалювали «денну поверхню»[27], як говорять археологи. Складно сперечатися із правильними до банальності констатаціями… Мені давно зрозуміло, що Імперія дезінтегрується, бо немає засад єднання.

— Нація згуртується навколо трону…

— Сергію Фаридовичу, — вузькі губи монарха витягнулися ниточками, що мали символізувати усмішку, — довкола правителя гуртуються тоді, коли він має що дати тому гуртові. Чим необхіднішим буде те, що даси — тим більш монолітним буде згуртування.

— Наскільки мені відомо, — наважився відповісти аналітик, — полковник Шахсуваров не без успіху вирішує цю проблему. Тривале життя та здоров’я є найкращими стимуляторами відданості. Ми писали про це у нашій аналітичній доповіді, а коли згадати також і можливість створювати безвідмовних солдатів-біороботів, то…

— Полковник у відставці Шахсуваров вирішує цю проблему для еліти, для тих, хто безпосередньо служить — віддано служить — трону. Ви ж не пропонуєте продовжувати життя та дбати про здоров’я усіх наших наркоманів, алкоголіків, інших нероб? Це дорого, а головне — просто непотрібно. Але цю сіру біомасу, як говорила моя добра українська знайома, все одно якось треба тримати у покорі.

— Видовищами та хлібом, як радили стародавні римляни, — подумки знизав плечима лейб-аналітик, мовляв, ніби сам не знаєш. — А ще, — продовжив він уголос, поштиво вклоняючись, — було б не зайвим підкинути їм одну-дві конфліктні теми для сварки, тоді їм буде не до виявів невдоволення вищою владою. Можна ще налякати терористичними актами, наприклад…

— Це все вже було. — Самодержець не показав, що його дратує безпорадність лейб-аналітика. — Постарів царедворець, — думав він, — відстав від життя, і мабуть, теж сподівається продовжити собі існування за допомогою розробки Шахсуварова. Дзуськи, Сергію Фаридовичу, дзуськи тобі. Маразматикам немає місця у майбутньому. — А от створити зовнішнього ворога для біомаси, гадаю, вже час, — холодно поглянувши на аналітика, сказав він. — Беріться за розробку пропозицій щодо цього питання. Не баріться. Ви вільні.

— Буде зроблено, — тихо відповів царедворець, м’яко відступаючи до дверей.

— Є новини щодо Шахсуварова? — запитав у селектор на приставному столі самодержець, щойно лейб-аналітик залишив кабінет.

— Так. Дозвольте доповісти? — пролунала відповідь ад’ютанта.

* * *

Іржава поперечина пожежної драбини зламалася під руками Макаки, і він зірвався між