Читати книгу - "Книга дзеркал"

— Дякую, але по мене заїде друг.

— Гаразд, але ви не сказали мені, чим заробляєте на життя.

— Я колишній поліціянт, детектив у відставці.

— Ого, я б ніколи не вгадав. Знаєте той жарт про трьох офіцерів поліції, які заходять у бар?

Він розповів мені один із нудних жартів, та я не вловив гумору.

Коли ми приземлилися, він дав мені свою візитку, яка була настільки барвистою, що більше скидалася на маленьку різдвяну листівку, і гордовито сказав мені про можливість дістати все, про що б я тільки не подумав. Я маю тільки зателефонувати йому і сказати, чого саме потребую. Уже на виході я побачив, як він розмовляв із дівчиною, одягненою, наче співачка кантрі, у джинси «Левіс», картату сорочку, шкіряний жилет та ковбойський капелюх, насунутий на її довге біляве волосся.

Метт чекав на мене біля газетного кіоску.

Ми вийшли з аеропорту й зайшли в кав’ярню поблизу. Мене не чекали у виправному центрі Потосі в найближчі декілька годин.

Ми були колегами протягом восьми років у міському департаменті поліції у Вест Віндзорі. На початку дев’яностих Метт поселився в Міссурі, але ми залишилися друзями й час від часу розмовляли по телефону, тримаючи один одного в курсі того, що відбувалося, а двічі чи тричі я відвідував його, і ми їздили на полювання. Метт працював у виправному центрі Потосі впродовж одинадцяти років і от-от мав виходити на пенсію. Усе своє життя він холостякував, а одружився двома роками раніше, і мене запросили на весілля. Відтоді ми один одного не бачили.

— Скидається на те, що одруження тобі до душі, — сказав я йому, висипаючи пакетик цукру в горня кави, розміром наче супова миска. — Ти здаєшся молодшим.

Він сумно посміхнувся. Метт завжди мав вигляд пригнобленої людини, переконаної, що її спіткає якась катастрофа. Оскільки він був із себе високим і статним, ми прозивали його в департаменті Фоззі, як ведмедя в «Маппет-шоу». Це було дружнє прізвисько, не жорстоке — Метт Домініс усім подобався.

— Я не можу скаржитися. Джулія — чудова, і все добре. Але я зараз у такому віці, коли все, що я хочу, — хороша пенсія, щоб насолодитися своїми золотими роками. До того, як, знаєш, може трапитися інсульт, і я мочитимуся, наче немовля. Я хочу з’їздити в Луїзіану або надовго поїхати у відпустку у Ванкувер. Можливо, ми навіть подамося в Європу, хтозна. Мені набридло охороняти тих мудаків увесь час. Але вона каже, що варто почекати.

— Я вже три роки на пенсії, приятелю, та, окрім поїздки в Сіетл, коли народилася моя внучка, і ще двох поїздок сюди, ніде не був.

— Гаразд, я розумію, про що ти. Можливо, я не поїду в Луїзіану чи клятий Ванкувер. Але хочу вставати вранці, пити каву і читати газету, не думаючи, що маю провести решту дня із засудженими в тій проклятій бетонній коробці. До речі, про Сіетл. Як там Діана й Тоні?

Діана була моєю колишньою дружиною, яка переїхала в Сіетл після розлучення, а Тоні — мій син, якому саме мало виповнитися тридцять вісім років. Очевидно, Тоні вважав, що в розлученні винний я, і ніколи не припиняв критикувати за це. Він завжди казав: «Ти все зіпсував». Тоні мав рацію, я справді все зіпсував. Але мені подобається думати, що людям варто інколи прощати іншим. Щодо мене, то я заплатив високу ціну за тодішню дурість і прожив самотньо майже тридцять років.

Тоні одружився три роки тому, і моїй онуці Ерін уже півтора року. Я бачив її лише один раз, одразу після народження.

Я розповів Меттові кілька почутих від Діани кумедних історій про онуку, а тоді він несподівано змінив тему.

— Як ти думаєш, що трапилося з тим хлопцем, Френком Споелом? Після всіх цих років…

— Трапилося так, що три місяці тому через цю саму історію зі мною зв’язався репортер, отож я почав переглядати справу знову.

— Який збіг…

— Що на нього найшло, раз він ні сіло ні впало проговорився? Скільки в нього залишилося до страти?

— П’ятдесят вісім днів. Але за тридцять днів до ін’єкції його переведуть до в’язниці Бонне Терре, саме там здійснюють страту в штаті; це півгодини їзди звідси. Що на нього найшло? Я тобі казав, що його відвідав чоловік із Каліфорнії, професор, який пише книжку про злочинний умисел чи щось таке. Цей чоловік цікавився, як Споел дійшов до того, що став убивцею. Доти було відомо: Споел здійснив своє перше вбивство 1988 року, в окрузі Керролл, штат Міссурі, коли вбив ножем старого, який підібрав його на трасі 65. У той час Споелу було двадцять три, він уже провів два роки в психіатричній лікарні Трентона й повернувся у Джерсі. Споела затримали за розбійний напад і визнали божевільним. Хлопцеві нема чого втрачати — він у в’язниці з 2005 року, Верховний суд Міссурі відхилив його апеляцію два місяці тому, а губернатор Ніксон швидше б уставив пістолета собі в рот, ніж пробачив подібній істоті. Він вирішив усе владнати по справі, так щоб історія записала лише правду і нічого, крім правди, про його велике життя… Вибач, будь ласка, я на хвилинку.

Він вивільнив величезне тіло між стільцем та столом і пішов до вбиральні. Я почувався втомленим і попросив офіціантку принести ще кави. Наливаючи, вона всміхнулася. На бейджику було написано ім’я Елліс, і на вигляд їй було стільки років, як моєму синові. Я глипнув на настінний годинник у формі черепашки ніндзя — все ще залишалося багато часу.

— Як я казав, — продовжив Метт після того, як знову сів до столу й офіціантка налила йому ще одну чашку кави, — Споелу спало на думку переконати того хлопця з Каліфорнії, що все почалося з якогось божевілля, яке чинив із ним колись професор Вайдер.

— Ти маєш на увазі, він каже, що убив Вайдера, але звинувачувати в цьому треба жертву?

— Ну, це трохи складно. Як я говорив, у двадцять років Споел посварився з якимись хлопцями, украв у одного з них готівку і дуже сильно його побив. Адвокат попросив психіатричну експертизу, яку зробив Вайдер. Споела визнали неспроможним постати перед судом і запроторили до лікарні. Адвокат запевнив, що через два чи три місяці він попросить Вайдера протестувати повторно і доб’ється звільнення. Але Споела закрили на два роки, тому що Вайдер виступив проти.

— Я нещодавно переглянув справу, після того, як зі мною зв’язався репортер. Таку версію я припускав