Читати книгу - "Книга дзеркал"

— Хтозна, можливо, через те, що він був тоді лише дрібним шахраєм, двадцятиоднорічним малим? Ти не думав, ніби він важливий. Але він тобі розкаже, що там було. Мені абсолютно байдуже, які історії розказують такі ідіоти, як він. Хай там як, а я радий, що ти приїхав. Ти залишишся в нас ночувати?

— У мене вдома саме ремонт, і я хочу закінчити його до початку дощів. Іншим разом, друже. Ходімо, еге ж?

— У нас багато часу, розслабся. У цей час на трасі І-55 машин небагато. Десь піде півтори години, щоб дістатися туди. — Він глибоко зітхнув. — Споел скаржиться на те, що його відіслали в дурку, коли він був при повному розумі, але зазвичай усе навпаки. Чи ти знав, що третина хлопців за ґратами в в’язницях суворого режиму трохи несповна розуму? Два місяці тому я потрапив у Чикаго на тренувальну сесію зі злочинності. Там були різні аси з агентств у Вашингтоні. Очевидно, що після двох десятиліть, коли злочинність дещо втихомирилася, ми розпочали протилежний цикл. Відколи психіатричні лікарні стали переповнені, цілковитий псих має шанси бути кинутим до в’язниці до звичайних ув’язнених. І люди такі, як я, хто охороняє їх, мусять мати справу з такими екземплярами, як цей, практично щодня.

Він кинув погляд на годинник.

— Час сідлати коней!

Коли ми їхали дорогою міжштатного сполучення, я задумався про Френка Споела, чию справу вивчив, перш ніж вирушити в Сент-Луїс. Він був одним із найнебезпечніших убивць у камері смертників. Він убив семеро людей — вісім, якщо правда те, що він убив Вайдера, — у трьох штатах. Він також скоїв чотири зґвалтування та численні пограбування. Його останніми двома жертвами були жінка тридцяти п’яти років та її донька дванадцяти років. Чому він це зробив? За його словами, жінка заховала від нього готівку. Споел підчепив її в барі двома місяцями раніше, й вони жили разом у трейлері біля річки.

Як сказав Метт, слідчі трохи пізніше виявили, що Френк Споел скоїв своє перше відоме вбивство 1988 року, коли йому було лише двадцять три роки. Він народився і виріс у окрузі Берґен, Нью-Джерсі, й здійснив перший серйозний злочин у двадцять один рік. Через два роки його випустили з психіатричної лікарні, і він вирушив у Мідвест, де якийсь час працював на різних роботах. Його першою жертвою був сімдесятичотирирічний старий із округу Керролл, Міссурі, який підвозив Споела у своїй вантажівці по шосе 65. Пограбування? Кілька баксів, старий шкіряний піджак і пара черевиків, які йому підійшли.

Споел вирішив переїхати в Індіану, де скоїв своє друге вбивство. Тоді зв’язався з бандою в Маріоні, що спеціалізувалася на нічних крадіжках із зломом. Після того як члени банди розійшлися своїми шляхами, він повернувся у Міссурі. Цікаво, що впродовж восьми років потому Споел не вчинив жодного злочину, працюючи в піцерії в Сент-Луїсі. Згодом поїхав у Спрінґфілд і ще три роки працював на заправці. Але раптом почав усе знову. Його арештували 2005 року, після того, як його зупинила звичайна дорожня поліція.

У час убивства Вайдера в мене закінчувався процес розлучення і я виявив, що живу сам у будинку, який став надто великим для одного. Подібно до справжнього алкоголіка, я використовував це для приводу залити ще більше пляшок собі у горло і плакати на плечі в будь-кого, хто готовий слухати. Усіма залишками здорового глузду я намагався робити свою роботу, але завжди припускав, що наламав дров у справі Вайдера й ще у кількох справах того часу. Начальник поліції, Елі Вайт, був дуже хорошим чоловіком. Якби я опинився на його місці, то вигнав би мене зі служби з такими поганими рекомендаціями, що мене б не взяли навіть нічним сторожем у торговому центрі.

Метт відчинив вікна і запалив цигарку, поки ми їхали шосе І-55 через прерії. Був початок літа.

— Коли ти востаннє навідувався у в’язницю? — голосно запитав він, перекрикуючи Дона Вільямса, що на радіохвилі музики кантрі оплакував дівчину, яка ніколи його не знала.

— Гадаю, востаннє — восени 2008 року, — сказав я. — Я брав свідчення у хлопця в Райкерз у зв’язку зі справою, над якою працював. Погане було місце, друже.

— Думаєш, те, куди ми їдемо, чимось краще? Щоранку, коли я починаю свою зміну, у мене таке відчуття, наче я щось ламаю. Чому в біса ми не стали лікарями чи адвокатами?

— Не думаю, Метте, що ми були достатньо розумні. І мені б не сподобалося розрізати людей.

Два

Виправний центр Потосі, велетень із червоної цегли, оточений колючим дротом із електричним струмом, лежав посеред прерії, наче великий звір, який потрапив у пастку. Це була в’язниця суворого режиму, у якій близько восьмисот в’язнів відбували свій термін поряд із сотнею охоронців та обслуговуючим персоналом. Декілька прив’ялих дерев обабіч стоянки для відвідувачів були єдиною кольоровою плямою в цьому сумному пейзажі.

Метт припаркував машину, і ми пішли до службового входу із західного боку, пройшли двором, вимощеним червоним, наче кров, щебенем, а тоді пішли коридором, який вів усередину будівлі. Метт віддавав честь чоловікам у формі, котрих ми зустрічали. Ці суворі чоловіки бачили занадто багато.

Ми пройшли крізь металошукач, зібрали особисті речі з пластикових лотків і увійшли до кімнати без вікна, вистеленої лінолеумом, у якій ряд столів та стільців були прикріплені до підлоги.

Офіцер Гаррі Мотт, що дав мені звичні інструкції, розмовляв із сильним південним акцентом:

— Зустріч триватиме рівно годину, коли хочете закінчити її швидше, скажіть офіцерам, що супроводжуватимуть ув’язненого. Фізичний контакт під час зустрічі заборонений, і будь-який предмет, що схочете дати ув’язненому чи який він схоче дати вам, треба попервах оглянути. Під час зустрічі ви полишатиметеся під постійним наглядом камери, будь-яка інформація, що ви отримаєте, може бути використана під час судового розгляду.

Я послухав промову, яка мені вже була відома, і він вийшов. Ми з Меттом сіли.

— Отже, тут ти працюєш, — сказав я.

— Це не найщасливіше місце у світі, — мовив він похмуро. — І завдяки тобі один із моїх вихідних пропав задарма.

— Я куплю тобі хороший обід, коли вийдемо звідси.

— Мабуть, тобі варто купити мені щось випити.

— Тоді тобі доведеться пити самому.

— Ти можеш подати сигнал ось так, — сказав він, кивнувши підборіддям у кут, з якого була спрямована на нас камера. — Джулія сьогодні на службі в моніторинговому центрі.

Він піднявся.

— Мушу бігти за покупками. Я повернуся за годину, щоб забрати тебе звідси.