Читати книгу - "Кременецький звір"

богобоязливий вираз обличчя. Та ще раз зиркнувши й збагнувши, що за ним не стежать, прудко побіг до воріт монастиря. Брат Петроній з подивом провів поглядом ліценціата, що лише хвилину тому ледве човгав стежкою, а тепер вискочив за ворота, неначе за ним гналася зграя вовків.

За кілька хвилин Голота швидким кроком ішов Вишневецькою й уже здалеку побачив Хохриттера, що нервово ходив перед будинком Сангушка. Неподалік курив люльку й сам кременецький староста.

— Пане Богуславе, маю до вас розмову. Термінову! — ще здалеку закричав князь до Голоти.

— Що? — Голота, відчуваючи недобре, кинувся вперед.

— Ліценціате, мені дуже й дуже жаль. Ви не уявляєте, наскільки... — з розпачем у голосі проговорив Сангушко.

— Сташка... — закам’янів Голота.

— Вона померла. Десять хвилин тому... Втрата крові виявилася дуже великою... Тільки-но черниці приходили... Сказали, що почали обмивати тіло. Нам усім треба заспокоїтися, Голото! Не робити поспішних вчинків. Голото! Голото! Богуславе! — Хохриттер намагався заглянути у помертвілі очі Голоти, який нервово кусав губи, а потім потер обличчя тремтячими пальцями й глибоко видихнув. Лице його затіпало, немов судомою, і лікар відсахнувся від Голоти, який тягучим рухом поклав руку на руків’я карабели. У будинок він увійшов під розпачливий крик Хохриттера:

— Чого вирячилися, зупиніть його хто-небудь!!!

Цього разу минути Мірека було дуже просто.

Довготелесий камердинер, що замахав руками й скривив свою лакейську пику, лише побачивши Голоту, впав, як підкошений. Затискаючи носа, з якого фонтаном била кров, він так і залишився сидіти на підлозі. Голота шарпнув двері і, не побачивши у вітальні Мнішека, вдерся до спальні. Там також було пусто, і Мірек, що випхав свого розбитого носа у прочинені двері, погугнявив:

— Пане Голото, у кабінеті можете не дивитися. Пан Міхал наказав нікого не пускати і не турбувати, він зараз приймає ванну...

Голота не удостоїв лакея й погляду, але відразу попрямував до кімнати, де мав бути магнат. Він зупинився біля дверей і постукав. Відповіді не було. Тоді Голота рвучко шарпнув ручку й побачив Мнішека, що лежав у купальні, відкинувши голову й заплющивши очі.

Одна його закривавлена рука з перерізаними венами звисала з краю і торкалася червоної калюжі, що натекла на підлогу. Інша фарбувала червоним воду у купелі.

«Прямо як ота королева Бона, що купалася в замку у крові місцевих цнотливих дівиць», — майнуло в голові отетерілого Голоти, та цієї миті очі Мнішека розплющилися, а тіло шляхтича зісковзнуло під воду.

Розділ 21

У якому Голота зустрічає Вергілія, який веде його до пекла

— Чого стоїш, бісової матері телепень!? Тримай сильніше! Не бачиш — он кров хлище, сто чортів тобі в печінку! Якщо він помре, то через тебе, псячий вишкребок, і я клянуся: тебе повісять прямо перед палацом Мнішеків у Вишневці, і будеш там висіти, поки круки не склюють твою мерзенну дурнувату пику. Міреку, я тобі що кажу!!!

Таку тираду почув магістр медицини Пауль Міхаель Хохриттер щойно відчинив двері до покоїв свого господаря. Кричали зі спальні. Лікар, обережно ступаючи, пройшов передпокоєм, підлогу якого прикрашала кривава доріжка. Витягуючи шию й грузнучи в мокрому перському килимі, медик дістався кімнати, звідки лунали крики, повільно підняв руку й з острахом торкнувся дверної ручки у вигляді лев’ячої голови.

— Міреку, я тебе на паси пошматую!!!

Медик здригнувся й нарешті отямився, переступив поріг й ошелешено зупинився. У крові були підлога, стіни, ліжко, Мірек, Голота і Мнішек, що лежав навзнак на покривалі. Ліценціат притискав шматок полотна, яке відірвав від краю своєї сорочки, до однієї руки, Мірек стискав руками — іншу. Голота не припиняв шпетити камердинера на чому світ стоїть і дико крутив очима по кімнаті у пошуках чогось, що могло б зупинити кров, коли наштовхнувся поглядом на Хохриттера.

— Чого ви стали, метре?! Давайте швидше! Schnell schnell, камарад. Махен, махен! Хайлен, хайлен[39], — заволав закривавлений Голота на суміші німецьких або тих, які він вважав німецькими, слів. Та Хохриттер і без його допомоги вже, не втрачаючи ні хвилини, заходився оглядати порізані руки свого підопічного.

— Він дихав, коли його знайшли? — схвильовано запитав Хохриттер.

— Так, трохи, — відповів Голота, і несподівано різко повернувшись, дав смачного ляпаса Міреку, що, дивлячись на свого пана, трусився й підвивав тонким голосом.

— Замовкни вже нарешті, набрид! — люто заволав Голота, та, здавалося, Мірек не почув і продовжив бурмотіти.

— Але ж крові було, крові стільки, крові... пане Голото... пане Пауле... — ще один удар, уже сильніший, нарешті примусив камердинера замовкнути. Та не надовго, за мить він знову почав підвивати, але вже тихцем, аби не привертати уваги розлюченого Голоти.

— Що там, лікарю? — різко запитав Голота, та, здавалося, що ляпасами Міреку він привів до тями не камердинера, а медика. Погляд Хохриттера набув ясності, а руки механічно робили свою справу.

— Почекайте, Голото! — зло відповів Хохриттер, що саме перетягував Мнішеку руки трохи вище ран. — Не заважайте. Зараз на ваші питання хочеться дати таку ж відповідь, яку ви тільки-но дали Мірекові...

— Зрозумів...

— Та й узагалі, не тупцяйте тут. Вийдіть і чекайте, — Хохриттер показав рукою на двері.

Голота негайно повернувся до Мірека, пхнув того поміж плечі, вийшов сам і зачинив за собою двері. У великій залі він нарешті видихнув, подивився на свої аж чорні від густої Мнішекової крові руки й уперся головою в стіну. Намагався не думати ні про Мнішека, ні про Сташку, адже боявся, що зараз здуріє від божевільного рою думок, що заполонив голову.

Голота зусиллям волі вгамував ридання, що несподівано майже вирвалися з його грудей, та сповз по стіні на підлогу. Мірек, якого неабияк здивувала така поведінка (навіть більше, ніж крики хвилину тому) різко перестав рюмсати й розмазувати по обличчю свою й Мнішекову кров. Він задкував, дивлячись на страшне обличчя ліценціата, яке проти волі самого Голоти здригалося від гримас, аж поки не наштовхнувся на вихідні двері. За секунду слугу відкинуло — двері різко розчинилися й до покоїв ускочив розкуйовджений кременецький староста. Голота, що саме ховав лице в долонях, підняв голову й подивився на знервованого Сангушка. Мірек з подивом відзначив, що обличчя, яке ще мить тому тіпалося, як у навіженого, вже виглядало нормальним.

— Що там? — Сангушко вихором підбіг до Голоти. — Де він?

—