Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

до матері, до насолоди і до смерті. Батьківська сторона життя, дух, воля не були його стихією. То були Нарцисові терени, і тільки зараз Ґольдмунд по-справжньому зрозумів слова свого друга і побачив у ньому свою протилежність, що він теж відобразив у своїй фігурі Йоана. Можна було сумувати за Нарцисом до сліз, можна було чудово мріяти про нього, але досягти його, стати таким, як він, було неможливо.

Якимось таємничим почуттям здогадувався Ґольдмунд і про таємницю свого таланту, своєї глибокої любові до мистецтва, своєї почасти дикої ненависті до нього. Не думаючи, а відчуваючи, він робив здогади у численних порівняннях: мистецтво було злиттям батьківського і материнського світу, духу і крові; воно могло початися в найчуттєвішому і привести до найабстрактнішого або, взявши свій початок у чистому світі ідей, закінчитися найкривавішою плоттю. Всі ті твори мистецтва, по-справжньому великі, а не просто хороші підробки, сповнені вічної таємниці, наприклад ота майстрова Божа Матір, усі справжні і безсумнівні твори мистецтва мають це небезпечне усміхнене обличчя Януса, таке чоловічо-жіноче, таке поєднання плотського з чистою духовністю. Та найбільше ця дволикість проявиться в Матері Єві, якщо йому коли-небудь удасться її створити.

У мистецтві і в творчості Ґольдмунд вбачав можливість якогось примирення своїх найглибших протиріч або хоча б чудового, завжди нового подолання розладу своєї натури. Але мистецтво було не просто подарунком, його аж ніяк не можна було отримати безкоштовно, за нього доводилося платити дуже багато, воно вимагало жертв. Понад три роки Ґольдмунд жертвував заради нього найвищим і найдорожчим, що цінував поряд з любовною втіхою: свободою. Волю, блукання в безмежжі, свавілля бурлацького життя, відлюдництво й незалежність – усе це він віддав. Якщо інші вважали його примхливим, непокірним і досить самовладним, коли він іноді в шаленстві нехтував роботою в майстерні, – то для нього самого це життя було рабством, яке часто нестерпно пригнічувало його. Не майстрові він мусив підкорятися, не майбутньому, не нагальним потребам, а самому мистецтву. Мистецтво, таке, здавалося б, духовне божество, вимагало стільки нікчемних речей! Воно потребувало даху над головою, інструментів, деревини, глини, фарб, золота, воно вимагало праці і терпіння. Заради нього він пожертвував свободою лісів, щастям просторів, терпким передчуттям небезпеки, гордістю злиднів і мусив, зціпивши зуби, жертвувати далі.

Частину жертви він повертав: за рабський порядок і осілість свого теперішнього життя він мстив певними пригодами, пов’язаними з коханням та бійками з суперниками. Все приборкане буйство, вся затиснута сила його натури випаровувалася крізь цей запасний отвір, він став знаменитим забіякою, якого всі боялися. По дорозі до дівчини або, повертаючись з танців, бути зненацька заскоченим у темному провулку, отримати кілька ударів палицею, блискавично розвернутися і перейти від захисту до нападу, задихаючись, притиснути захеканого противника, вдарити його кулаком у щелепу, потягати за волосся або добряче придушити за шию – це йому було до вподоби і рятувало на певний час від темних думок. А жінкам це подобалося також.

Усе це вдосталь наповнювало його дні і все мало сенс, доки тривала робота над апостолом Йоаном. Вона затягувалася, й останнє тонке формування обличчя і рук відбувалося в урочистій і терплячій зібраності. Він закінчував роботу в маленькій повітці для дров за майстернею. Починало світати, коли фігура була готова. Ґольдмунд приніс мітлу, ретельно підмів повітку, змахнув останній дерев’яний порох з волосся свого Йоана і потім довго стояв перед ним, годину й довше, сповнений урочистого відчуття рідкісної великої події, яка, можливо, колись іще повториться в його житті, а може, й залишиться однією-єдиною. Чоловік у день свого весілля або в день посвячення в лицарі, жінка після народження первістка, мабуть, відчувають у серці щось подібне, високу посвяту, глибоку серйозність і одночасно вже таємний страх перед миттю, коли це високе й особливе буде пережите, розміщене і поглинуте звичайним плином часу.

Він підвівся, дивлячись на свого друга Нарциса, провідника своєї юності, що стояв з уважним піднятим обличчям, із сувоєм, у вбранні улюбленого учня Христа, з виразом спокою, відданості і благоговіння, схожим на зародження посмішки. Це красиве, благочестиве й одухотворене обличчя, ця струнка, майже невагома постать, ці привабливо і лагідно підняті довгі долоні знали про біль і смерть, хоч і були сповнені молодості й внутрішньої музики; але розпач, безлад і протест їм були невідомі. Байдуже, раділа чи сумувала душа, що ховалася за цими шляхетними рисами, та вона була правильно настроєна, вона не відчувала протиріч.

Ґольдмунд стояв, розглядаючи своє творіння. Якщо це споглядання розпочалося побожним спогадом про ранню юність і першу дружбу, то закінчилося воно бурею турбот і важких думок. Ось тут стоїть його витвір, і прекрасний апостол залишиться, і його ніжному цвітінню не буде кінця. Зате він, хто створив його, мусить зараз попрощатися зі своїм витвором, уже завтра він йому не належатиме, не чекатиме більше його рук, більше не ростиме й не квітнутиме від них, не буде більше для нього прихистком, втіхою і сенсом життя. Він залишався спустошеним. І йому здалося, що найкраще було б сьогодні попрощатися не тільки з цим Йоаном, а й з майстром, з містом і з мистецтвом. Тут йому більше нічого робити; в його душі не було жодних образів, які він міг би втілити. Той жаданий образ образів, фігура Матері людства, був для нього ще далеко недосяжний. Невже йому знову шліфувати фігурки янголів і вирізати орнаменти?

Він підхопився і пішов до майстрової робітні. Тихо переступивши поріг, він зупинився біля дверей, доки Ніклаус помітив його й обізвався.

– Ти щось хотів, Ґольдмунде?

– Моя фігура готова. Може, ви ще до обіду зайшли б подивитися на неї.

– Звичайно прийду, вже зараз.

Вони разом зайшли до повітки, залишивши двері відчиненими, щоб було світліше. Ніклаус уже давненько не бачив фігуру, не заважаючи Ґольдмундові працювати. Тепер він розглядав її з мовчазною увагою, його закрите обличчя ставало гарним і світлим, Ґольдмунд бачив, як радіють його суворі блакитні очі.

– Добре, – сказав майстер. – Дуже добре. Це твоя пробна робота на звання підмайстра, Ґольдмунде, ось ти і вивчився. Я покажу твою статую людям з нашої гільдії і вимагатиму, щоб тобі видали за неї свідоцтво про звання майстра, ти його заслужив.

Ґольдмунд не надавав гільдії великого значення, але розумів, що ці слова майстра означають неабияке визнання, і радів.

Повільно обійшовши фігуру Йоана ще раз, Ніклаус сказав, зітхнувши:

– Цей образ надзвичайно благочестивий і світлий, серйозний, але сповнений щастя і спокою. Складається враження, що це створила людина, в серці якої світло і радісно.

Ґольдмунд посміхнувся.

– Ви ж знаєте, що я