Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Може, й так, – сказав Ніклаус. – Це таємниця, яким чином виникає такий образ. Я не почуваюся приниженим, але мушу сказати: я зробив багато фігур, які дуже поступаються твоїй, не в мистецтві й сумлінності, а в правдивості. Та ти, очевидно, і сам знаєш, що такий твір повторити неможливо. Це – таємниця.
– Так, – погодився Ґольдмунд, – коли фігура була готова і я дивився на неї, то подумав: щось подібне ти навряд чи зможеш іще зробити. І тому, майстре, я схиляюся до думки, що незабаром знову подамся у мандри.
Здивовано й обурено глянув на нього Ніклаус, а його погляд знову став суворим.
– Ми ще поговоримо про це. Для тебе робота тільки мала б розпочатися по-справжньому, і зараз зовсім не час тікати. Але на сьогодні ти вільний, і я запрошую тебе пообідати.
На обід Ґольдмунд прийшов причесаний і вмитий у недільному вбранні. Цього разу він знав, що це означає і яка це рідкісна відзнака – отримати від майстра запрошення на обід. Проте, коли він піднімався сходами до передпокою, заставленого фігурами, серце його було далеко не так сповнене благоговіння і бентежної радості, як того разу, коли він з хвилюванням уперше переступив поріг цього красивого й тихого дому.
Лізбет теж причепурилася й одягла на шию намисто з камінцями, а до столу, крім коропа з вином, була ще одна несподіванка: майстер подарував Ґольдмундові шкіряну калитку, в якій лежали два золотих, плата йому за виготовлену фігуру. Цього разу він не сидів мовчки під час розмови батька з донькою. Обоє зверталися до нього і цокалися келихами. Ґольдмунд старанно працював очима, бажаючи скористатися нагодою, щоб краще роздивитися красиву дівчину зі шляхетним і трохи зарозумілим обличчям, і його очі не приховували, як сильно вона йому подобалася. Вона була з ним ввічливою, але те, що вона не червоніла і не ставала теплішою, розчарувало його. Знову йому від душі захотілося змусити заговорити це красиве незворушне обличчя і видати свою таємницю. Він подякував за обід, затримався трохи в передпокої біля вирізьблених фігур і нерішуче подався, як безпорадний нероба, тинятися містом. Майстер, понад усі очікування, дуже щиро вшанував його. Чому це його не радувало? Чому всі ці почесті майже не мали присмаку святковості?
Піддавшись раптовій ідеї, він найняв коня і поїхав верхи до монастиря, де колись уперше побачив творіння майстра і почув його ім’я. Це було кілька років тому і разом з тим так неймовірно давно. У монастирській церкві він підійшов до Матері Божої і довго дивився на неї, і сьогодні ця фігура вже вкотре захопила і підкорила його; вона була краща, ніж його Йоан, вона прирівнювалася до нього за глибиною і таємницею, але перевершувала його у майстерності, у вільному, невагомому леті. Нині він помічав у цій роботі деталі, які бачить тільки художник: спокійні, м’які рухи вбрання, сміливість у зображенні довгих долонь і пальців, тонке використання особливостей у структурі дерева – всі ці прикраси хоч і не мали значення порівняно з цілим, з простотою і глибиною художнього бачення, але все-таки вони тут були, і були дуже гарні, й під силу лише обдарованій людині, яка розуміє основи ремесла. Щоб зуміти зробити щось подібне, треба було носити в душі не тільки образи, а й мати невимовно досвідчені очі та вправні руки. То, може, все ж таки було варто поставити на службу мистецтву все своє життя, за рахунок свободи, за рахунок сильних переживань, аби колись створити щось таке прекрасне не тільки завдяки пережитому, побаченому й отриманому в любові, а й завдяки впевненій майстерності у найдрібніших рисах? Це було велике питанням.
Ґольдмунд повернувся до міста пізно вночі на втомленому коні. Якийсь шинок був ще відчинений, там він поїв хліба та випив вина, потім піднявся до своєї кімнати біля рибного ринку, в розладі з собою, сповнений запитань, сповнений сумнівів.
Розділ дванадцятий
Наступного дня Ґольдмунд не міг відважитися йти до майстерні. Як уже бувало не раз у таких випадках, він тинявся містом. Дивився, як жінки і служниці йдуть на ринок, навмисне зупинився біля колодязя на рибному базарі, спостерігаючи за продавцями риби і їхніми опасистими дружинами, як вони виставляли й розхвалювали свій товар, як діставали зі своїх діжок прохолодні сріблясті рибини і пропонували їх, як риби з болісно розкритими ротами і застиглими від страху золотими очима тихо віддавалися смерті або люто і відчайдушно чинили їй опір. Як уже не раз, його охоплювало співчуття до цих істот і сумне обурення людьми; чому вони були такі бездушні й жорстокі й неймовірно дурні й тупі, чому всі вони нічого не бачили, ані рибалки з їхніми дружинами, ані покупці, чому не бачили цих ротів, цих до смерті переляканих очей і хвостів, що дико билися навколо, ані цієї жахливої безглуздої відчайдушної боротьби, цієї нестерпної видозміни таємничих, на диво прекрасних створінь, що здригалися тихим останнім передсмертним тремтінням і лежали розпростерті, згаслі, мертві – жалюгідні шматки м’яса до столу веселих ненажер?
Нічого вони не бачили, ці люди, нічого не знали й не помічали, нічого їх не обходило! Байдуже, чи у них на очах помирала бідна мила тварина чи якийсь майстер відобразив в обличчі святого всю надію, всю шляхетність, все страждання і весь темний, гнітючий страх людського життя – вони не бачили нічого, ніщо їх не захоплювало! Всі вони були веселі чи заклопотані, вважали щось важливим, кудись квапилися, кричали, сміялися і грубіянили один одному, шуміли, жартували, побивалися через пару пфенігів, і всім було добре, все у них було в порядку, і вони були надзвичайно задоволені собою і навколишнім світом. Вони були свиньми, чи навіть гіршими й страшнішими за свиней! Щоправда, він і сам досить часто бував серед них, з такими, як вони, йому бувало весело, він волочився за дівчатами, сміючись і безсоромно їв з тарілки смажену рибу. Але постійно, часто зовсім несподівано, ніби за помахом чарівної палички, радість і спокій залишали його, ця сита, тлуста мана спадала з нього, це самовдоволення, значущість і ледачий душевний спокій, і його підривало геть, у самотність і роздуми, у мандри, щоб бачити страждання, смерть, сумнівність усієї цієї метушні, щоб вдивлятися у безодню. Часом з такого безнадійного занурення у споглядання безглуздості
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе», після закриття браузера.
