Читати книгу - "Місто дівчат"

 Надрукувавши останнє слово, дядько Біллі сценарію більше не чіпав.

Я не пригадую, щоб він його редагував. Він написав не тільки діалоги і сценічні ремарки, а й слова до пісень, що їх мав скласти Бенджамін.

І то був добрий сценарій — принаймні я так вважала, спираючись на свій куций досвід. Зрештою, навіть мені було очевидно, що дядько Біллі писав легко й дотепно, жваво і життєрадісно. Я розуміла, чому кіностудія «Двадцяте століття Фокс» тримала його у штаті, а Луелла Парсонс якось написала у своїй колонці: «Усе, чого торкається Біллі Б’юелл, має успіх серед глядачів! Навіть у Європі!».

«Місто дівчат» за версією дядька Біллі так і залишилося історією про таку собі місіс Еленору Калевалу — заможну вдову, яка втратила всі статки під час біржового краху 1929 року і, щоб утриматися на плаву, переробила свій маєток на казино та бордель.

Водночас дядько Біллі додав кількох нових цікавих персонажів. У п’єсі з’явилася гонорова донька місіс Калевали — Вікторія (яка на початку вистави мала співати смішну пісеньку «Моя мама возить ром»). А також мисливець за грошима, кузен-аристократ із Англії, голий як бубон — його роль мав зіграти Артур Вотсон, — який намагався затягнути Вікторію під вінець, щоб прибрати до рук її родинний маєток. («Артур Вотсон ніяк не може грати роль американського поліцейського, — пояснив дядько Біллі, коли тітка Пеґ його про це запитала. — У це ніхто не повірить. Він мусить бути йолопом-британцем. Усе одно ця роль йому більше сподобається, бо він зможе одягнути гарний костюм і вдавати з себе велике цабе».)

Романтичним героєм був юний забіяка з бідного району на ім’я Везунчик Боббі, який колись ремонтував автомобілі місіс Калевали, а потім допоміг їй облаштувати вдома незаконне казино — і в результаті обоє до біса розбагатіли. Романтична героїня — чарівна артистка, яку звали Дейзі. Дейзі мала точену фігурку і просту мрію: вийти заміж і народити десяток діточок. («Я сплету тобі черевички, маля!» — так називалася її фірмова пісня, під яку вона мала поступово роздягатися.) Ця роль належала, звісно ж, Селії Рей.

П’єса закінчувалася тим, що артистка Дейзі залишилася з Везунчиком Боббі й вони удвох вирушили в Йонкерс, щоб народити там десяток діточок. Гонорова донька закохалася у найбрутальнішого ґанґстера в місті, навчилася стріляти з кулемета й подалася грабувати банки, щоб мати за що задовольнити свої вишукані смаки. (Її пісня мала назву «Остання пінта діамантів».) Підозрілого кузена з Англії прогнали назад до рідних берегів — маєтку йому так і не вдалося успадкувати. А місіс Калевала закохалася у бургомістра, суворого захисника закону й порядку, який цілу виставу намагався прикрити її підпільний бар, та йому ніяк це не вдавалося. Вони одружилися, бургомістр покинув свою політичну посаду і став барменом у її барі. (Їхній фінальний дует, який переростав у грандіозний заключний номер за участю всіх акторів, називався «Віднині все в чотири руки».) Були у п’єсі й другорядні ролі. Суто комічний персонаж — пияк, який вдавав із себе незрячого, щоб не працювати, але при цьому чудово грав у покер і цупив з кишень гаманці. (Дядько Біллі вмовив на цю роль містера Герберта: «Якщо ти не можеш написати сценарій, Дональде, то хоч зіграй у клятій виставі!») Матір артистки — підстаркувата хвойда, якій досі хотілося бути в центрі уваги. («Кличте мене місіс Казанова» — таку назву мала її пісня.) Банкір, який намагався забрати маєток за борги. А ще великий хор з танцювальною трупою, до яких записали значно більше, ніж по четверо хлопців і дівчат, як зазвичай (звісно, дядько Біллі таким не переймався), щоб це була не просто вистава, а грандіозне запальне шоу.

Тітка Пеґ закохалася у сценарій.

— Я не вмію писати, хоч ти мене вбий, — мовила вона, — але я знаю, щó таке першокласна історія. І ця історія — першокласна.

Едні сценарій теж сподобався. Дядько Біллі перетворив місіс Калевалу з карикатурної світської дами на кмітливу жінку з гострим розумом і прекрасним почуттям гумору.

Едні дісталися всі найсмішніші репліки у виставі, і вона була задіяна у кожній сцені.

 — Біллі! — вигукнула Една, вперше прочитавши сценарій. — Це все чудово, але ж ти мене зовсім розпестиш! Хтось, крім мене, дістав хоч якісь слова?

— Чому б я мав ховати тебе за кулісами? — відповів дядько Біллі. — Якщо мені вже випала нагода попрацювати з Едною Паркер Вотсон, то я хочу, щоб увесь світ знав, з ким я працюю.

— Ти таке серденько, Біллі, — мовила Една. — Але я вже сто років не грала в комедії. Я боюсь, що поводитимусь надто скуто.

— Але ж весь фокус у тому, щоб не грати смішно, — зауважив дядько Біллі. — Не старайся бути смішною — і ти всіх розсмішиш. Просто зроби те, що так легко вдається вам, британцям: викинь половину рядків, ніби тобі на них начхати, і все вийде блискуче. Комедія завжди вдається найкраще, якщо все смішне з неї викинути.

Спостерігати за Едною та дядьком Біллі було дуже цікаво. Здавалося, що між ними панувала справжня дружба, заснована не тільки на кпинах і грайливих репліках, а й на взаємній повазі. Вони захоплювалися хистом одне одного і справді гарно збавляли час. Того першого вечора після їхньої зустрічі дядько Біллі сказав Едні:

 — Відколи ми востаннє з тобою бачилися, люба, майже нічого важливого не відбулося. Сядьмо собі, випиймо і не згадуймо про минуле.

А вона на це відповіла:

— Нема такого минулого, Біллі, про яке я воліла б не згадувати, і нікого, з ким би я не хотіла про нього поговорити!

Якось дядько Біллі сказав мені у присутності Едни:

— Колись давно у Лондоні так багато чоловіків мали приємність відчути, як наша дорога Една розбиває їм серце. Я не був одним із них, але тільки тому, що на той час уже закохався в Пеґ. Та коли Една була у розквіті сил, вона косила чоловіків наліво й направо. Бачила б ти це. Багачі, митці, генерали, політики — всі вони стосами падали їй до ніг.

— Та ні, неправда, — заперечила Една, хоч її усмішка натякала на протилежне: «Правда, правда».

— Я дуже любив спостерігати, як ти ламала чоловіків, — мовив дядько Біллі. — Тобі так