Читати книгу - "Місто дівчат"

— І при цьому не пролити ні краплі свого віскі.

 — Твого віскі, — виправив її дядько Біллі й підняв склянку. — Я знайшов його у твоєму барі.

 — Добре, що це ти його знайшов о такій годині, а не я.

— Я хочу побачити Едну. Вона вже прокинулася?

— Вона так рано не встає. Хай спить. У її країні війна, та й, крім того, вона недавно втратила свій будинок і все, що мала. Їй варто трохи відпочити.

— Тоді я повернуся пізніше. Піду до клубу, прийму душ, відпочину, повернуся сюди й візьмемося до справи. Ой, геть забув: дякую, що віддала мої апартаменти! Твоя небога та її дівчина вкрали моє ліжко й розкидали свою білизну по моїх розкішних кімнатах, якими я так ні разу й не скористався. Там так тхне, ніби на парфумерній фабриці вибухнула бомба.

— Вибачте… — почала було я, але вони обоє махнули на мене рукою: мовчи, мовляв. Напевно, це не було варте уваги.

Хоч я відчувала, що навіть я не була варта уваги, коли тітка Пеґ і дядько Біллі отак не зводили очей одне з одного. Мені пощастило, що я взагалі там сиділа. Тож я вирішила, що краще триматиму рота на замку, щоб сидіти й далі.

 — А що в неї за чоловік, до речі? — поцікавився дядько Біллі.

 — В Едни? Тупий і бездарний, а взагалі може бути, — відповіла тітка Пеґ. — І ще такий гарний, що це аж насторожує.

— Ага, я чув. Бачив, як він грає, якщо то взагалі можна назвати грою. У «Брамі полудня». У нього погляд порожній, як у телиці, але в тому шовковому шарфі він виглядав на мільйон баксів. А що він за людина? Зраджує її чи ні?

 — Ніколи не чула, щоб він її зраджував.

— Чудово, еге ж? — сказав дядько Біллі. Тітка Пеґ усміхнулася.

— Та це просто дивовижно, правда, Біллі? Уяви собі! Подружня вірність! Ясно, що чудово. Міг і хтось гірший трапитися.

— Колись, може, і трапиться, — зауважив дядько Біллі — Вона думає, що він талановитий актор. Ось у чому проблема.

— Він не представив світу жодного доказу свого таланту.

-- Словом, ми справді повинні дати йому роль у виставі.

 Тітка Пеґ посміхнулася. Цього разу сумно.

— Якось незвично чути від тебе «ми».

— Чому це? Страшенно люблю це слово, — вишкірився він.

— До того часу, поки не розлюбиш і не втечеш, — сказала тітка. — Ти справді хочеш долучитися до цієї затії, Біллі? Чи як тільки тобі набридне, ти заскочиш на найближчий потяг до Лос-Анджелеса?

— Хочу, якщо ти не проти. Я буду чемний. Поводитимусь як той в’язень, якого випустили під чесне слово за хорошу поведінку.

— Було б добре, якби ти весь час так поводився. І так — Артур Вотсон повинен грати в цій виставі. Мусиш придумати, як його залучити. Він вродливий і не дуже розумний чоловік, тому дай йому відповідну роль — вродливого, не дуже розумного чоловіка. Ти ж сам навчив мене такого правила, Біллі: треба працювати з тим, що є. Як ти любив казати на гастролях? «Якщо в нас є тільки товстунка і драбина, то таку п’єсу — “Про товстунку і драбину” — я й напишу».

— Ти ще досі цього не забула! — здивувався дядько Біллі. — «Про товстунку і драбину» — не така вже й погана назва для п’єси, якщо я справді сам її вигадав.

— Ти справді сам її вигадав. Як завжди.

Дядько Біллі накрив її долоню своєю. Тітка не заперечувала.

— Пеґсі, — сказав він, і те слово — судячи з того, як він його вимовив, — містило в собі не одне десятиліття кохання.

— Вільяме, — сказала вона, і те слово — судячи з того, як вона його вимовила, — так само містило в собі не одне десятиліття кохання. І не одне десятиліття роздратування теж.

— Олів не дуже сердиться, що я тут? — запитав він.

Вона забрала руку.

— Зроби нам одну послугу, Біллі. Перестань вдавати, нібито тебе це турбує. Я люблю тебе, але ненавиджу, коли ти вдаєш, що тобі не байдуже.

— Знаєш, що я тобі скажу? — відповів він. — Мені зовсім не байдуже, хоч багато хто в це й не вірить.

Розділ дванадцятий

Не минуло й тижня після його приїзду, як Біллі Б’юелл написав сценарій «Міста дівчат».

Для сценарію тиждень — це мізерно короткий термін, принаймні так мені казали, однак дядько Біллі працював над ним цілодобово: сидів за нашим кухонним столом у хмарі тютюнового диму й тарабанив на друкарській машинці, аж поки не закінчив. Що завгодно кажіть про Біллі Б’юелла, але той чоловік умів швидко щось наклацати. Крім того, від мук творчості він, схоже, зовсім не страждав — жодної тобі зневіри в собі, жодної вирваної волосини. Він навіть не зупинявся, аби подумати. Принаймні так здавалося. Сидів собі у своїх елегантних вовняних штанах, сніжно-білому кашеміровому светрі й чистесеньких світло-бежевих туфлях, пошитих на замовлення у майстерні Максвелла в Лондоні, й любісінько барабанив собі по клавішах, наче слова йому диктувала якась невидима божественна сила.

— У нього колосальний талант, скажу я тобі, — мовила тітка Пеґ, коли ми з нею сиділи одного пообіддя у вітальні, малювали ескізи костюмів і слухали, як дядько Біллі тарабанить на машинці. — Він із тих чоловіків, у чиїх руках усе виглядає просто. Дивишся на нього й думаєш: дійсно, що ж там такого. Ідеї ллються з нього рікою. Тільки є одна проблема: Біллі змусиш сісти за роботу лише тоді, коли для його «роллс- ройса» потрібний новий двигун або коли він повернувся з відпочинку в Італії й помітив, що на його банківському рахунку поменшало грошенят. Колосальний талант — і колосальна схильність до лінощів. Ось яким виростаєш, якщо народжуєшся серед людей, які звикли бити байдики й розважатися.

— То чому він зараз так засів за роботу? — запитала я.

— Без поняття, — відповіла тітка Пеґ. — Може, тому, що любить Едну. Або мене. Або йому щось треба від мене, але ми поки не знаємо що. Або йому стало нудно у тій його Каліфорнії чи навіть самотньо. Не буду аж так глибоко вникати в його мотиви. Хай там як, а я рада, що він за це взявся. Основне — не розраховувати на нього в майбутньому. Під «майбутнім» я маю на увазі «завтра» або «через годину», бо ніколи не відомо, коли він