Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Усе тіло ламало. Незрозуміла втома не давала поворухнутися. Я спробувала підняти руку, вийшло тільки злегка зрушити мізинець, що викликало дискомфорт. У голові суцільний сумбур. Думки скакали як скажені, явно не бажаючи складатися в хоч якусь картину.

Захотілося завити від порожньої безпорадності, яку я відчувала вперше в... Стоп! Пам'ять! Її немає. Я нічого не пам'ятала.

До чола доторкнулася чиясь рука та незнайомий чоловічий голос заспокійливо вимовив:

- Не бійся, скоро все закінчиться! А, поки що, поспи!

"Оптиміст, чортів!" - перед тим, як знову вирубитися, встигла злобно подумати я.

Не знаю, скільки часу провела в такому стані, але коли остаточно прийшла до тями й змогла більш-менш свідомо дивитися на довкілля та відчувати своє тіло, то виявила важливі речі. По-перше: лежу на ліжку в незнайомій кімнаті. По-друге: біля цього самого ліжка сидить чоловік із приголомшливими небесно-блакитними очима.

- Що відбувається? - поставила я цілком резонне запитання.

- Я тебе врятував! -усміхнувся у відповідь блакитноокий.

- Спасибі! - серйозно кивнула я, - А як?

Важке зітхання з його боку.

- Ти ще не готова для серйозної розмови.

- Олексію! - пам'ять повернулася, наче нікуди й не йшла. - Ти маєш рацію! Я ще не готова для бурхливої мозкової діяльності будувати здогадки і шифрувати, що відбувається.

Знову зітхання.

- Ти померла! - отакої!!! Вичерпно!

- Усього - то! - усміхнулася я, - А ти демон смерті та хочеш провести мене до воріт пекла?

- А я допоміг тобі повернутися! - видав він, ігноруючи мою іронію.

Таааак... Схоже Олексій не жартує. Занадто серйозне обличчя. Тут два варіанти, або він збожеволів, або я. Якщо додати до цього відчуття організму, що повільно прокидаються, то, без варіантів – притулок для божевільних плаче саме за мною! А почувалася я дивно, навіть дуже. Начебто мені відкрили закриті грані моєї підсвідомості: все загострилося - зір, слух, нюх, мозок запрацював чіткіше й швидше, загальний стан, узагалі, чудовий, начебто й не валялася в маренні стільки часу. І що відбувається?! Він мені щось вколов? Уб'ю!!! Ніколи не вживала наркотики й іншим не раджу! Прислухалася до себе..., та ні, начебто все гаразд - в адекватi. Хоча ....

- Ти мені щось вколов? - вирішила уточнити.

- Що? - насупився він.

- Ну..., не знаю, чим саме наркомани балуються, - скривилася я. - Стан у мене якийсь незрозумілий.

- Швидко пристосуєшся.  І, ні, нічого я тобі не колов, - заспокоїв!

Нонсенс! Дивлюся на блакитноокого і розумію, вірніше, знаю - не бреше!

- Я зробив тебе істотою, що живиться кров’ю раніше собі подібних! Як ви їх обізвали – вампіри, - ця неймовірна фраза стала початком нового для мене життя в жорстокому й чужому світі.

Вони з'явилися дуже давно. Справжні вампіри прийшли з іншої паралелі. Тридцять сім особин. Навіщо? Коли? Як? Ніхто не знає, крім них самих, зрозуміло. Еліта - так вони себе називають. І яка ж еліта без прислуги?! Правильно - ніяка! Почали навертати людей, але в міру, навіщо позбавляти себе їжі?! Забезпечивши себе парою десятків своєрідного обслуговуючого персоналу, заспокоїлися та вирішили на тому зупинитися. Так і з'явилися Служителі, які, своєю чергою, відчувши перевагу над рештою людей, продуктивно зайнялися забезпеченням себе коханих під обслугою, чи то пак - напівкровки. Благо, можливості дозволяли. Спостерігаючи таке членоушкодження їжі, Істинні обурилися та заборонили своїм служителям створювати напівкровок. Не враховувався навіть той нюанс, що навернені від служителів були безпечні для людей і вже не могли тих навернути, спрацьовувала третя сходинка цієї оригінальної ієрархії - з кожним разом дедалі слабшала. Непокору карали смертю. А після випадку, коли один з Істинних скуштував крові напівкровки і помер, останніх вирізали на корені, від гріха подалі, жорстко заборонивши їхню подальшу появу. Своїх же слуг Істинні контролювали незвично - то свобода, то повне підпорядкування. Розважалися так?! Їхню кількість чітко враховували, якщо гинув один, то його місце займала заздалегідь обрана і схвалена людина. І жодних напівкровок!!! А Олексій виявляється служитель із триста п'ятдесят дворічним стажем.

У його розповіді я не сумнівалася. Не можу пояснити, але я знала, що це все правда до останнього слова. Тоді, що ж виходить? Тридцять шість всемогутніх неандертальців, які, як, виявилося, правлять цим світом, хоча ні, занадто пишномовно звучить, скоріше, смикають за мотузочки та спостерігають реакцію, коротше, розважаються! - захочуть моєї смерті, щойно дізнаються, що я існую! Гарна ситуація! Напрошується запитання, - якого... Олексій зробив те, що зробив? Жити набридло?! Тоді навіщо мене заодно тягнути в петлю?! Упс, щось я заганяюся! Він мені життя, між іншим, урятував, хоч якесь!

- Навіщо ти мене обернув, адже простіше для тебе в такій ситуації дати померти? - тихо запитала очманіла від такої неймовірної історії я.

- Не міг дати тобі померти!

- Чому?

- Ти мені дорога!

Ось що зі мною відбувається, цікаво? А? Мені щойно забійним коктейлем зі Стівеном Кінгом упереміш з Андерсеном вуха промили, а я до його почуттів прискіпуюсь? Ну, не вірю.... Лукавить блакитноокий! Гаразд, не буду зараз розбиратися, по ходу з'ясую його мотиви. Зараз є важливіші питання.