Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Вибач! - м'яко відштовхнула я його.

- Від кави я все ж таки не відмовлюся, - замість того, щоб розвернутися і піти, Олексій, усміхнувшись, попрямував у бік кухні.

Безглуздо потоптавшись на місці, я попленталася за ним. Мені було до жаху ніяково.

- Чорний без нічого! - розпорядився він, відкидаючись на м'якому куточку.

Важко зітхнувши, я почала робити каву. Ну, що ж, неприємної розмови, як я зрозуміла, не уникнути.

- Розкажи мені! - тихо попросив Олексій.

- Шашлики були дуже смачними і де ти тільки дістав такий рецепт...

- Кинь, Лізо! - перебив він мене, - Ти знаєш, про що я!

- Навіть не уявляю! - через силу посміхнулася я.

- Тоді в клубі, - блакитноокий підійшов та зупинився біля мене на відстані витягнутої руки, - коли ми так незвично познайомилися. На твоєму обличчі була величезна надія, яка в мить змінилася на не менш яскравим розчаруванням - навіть дурень зрозумів би, що ти переплутала мене з кимось дуже дорогим для тебе.

Олексій помовчав, чекаючи від мене якоїсь реакції та, не дочекавшись, продовжив.

- Ти дуже охоче розповідаєш про батька, мачуху, подруг, але спілкування з ними зводиш до мінімуму. Ти дуже охоче бачишся зі мною, але я не приваблюю тебе як чоловік, - зітхнув він. - Ти відчайдушно намагаєшся забути щось, уникаючи спогадів навіть у своїх близьких. А компенсуєш це спілкуванням із новими людьми, не пов'язаними з твоїм минулим.

Я дуже хотіла, щоб він заткнувся, але мене немов паралізувало.

- І ні чорта в тебе не виходить! - зі співчуттям додав Олексій. 

Саме його співчуття вивело мене зі ступору.

- Психолог помер у тобі ще в зачатті.  Роздув невідомо що, обґрунтовуючись на голих фактах, - натягнуто відмахнулася я. - Ти знаєш мене занадто мало, щоб робити якісь висновки.

- Я можу ще дуже довго та нудно розповідати про твою поведінку під час нашого недовгого знайомства. Повір - вона лише підтверджує мою правоту! - блакитноокий м'яко взяв мене за руки та знову попросив. - Розкажи мені! Можливо, коли ти виговоришся, стане легше...

Олексій ще щось казав та так проникливо дивився на мене, що здавалося, блакить його очей відокремлюється від тіла і повільно мене обволікає. Я дрібно затремтіла. Марта та батько стільки разів намагалися зі мною поговорити через певний час, але я замикалася в собі, а потім, так! Олексій має рацію, почала і зовсім, у міру можливості, їх уникати. Зараз же виникло незрозуміле бажання виплеснути все назовні, і тільки-но в голові відродився неясний образ - я задихнулася від хвилі болю, що різко накотилася на мене.

Вирвавши руки, я обняла себе за плечі та зло подивилася на Олексія.

- Що ти зробив? - голос насилу слухався.

- Хотів допомогти тобі! - незворушно промовив він, але очі уважно стежили за мною, немов рентгени, намагаючись проникнути в саму підсвідомість. Виникла неприємна впевненість, що блакитноокий дуже чітко розуміє, що відбувається зі мною та просто байдуже оцінює реакцію.

- Ти намагався мене загіпнотизувати? - на одному диханні змовила я, сама не вірячи в сенс сказаного.

- Так! - кивнув Олексій, не відводячи погляду.

Я злякалася - уперше він здавався таким незнайомцем.

- Іди геть! - прошепотіла я.

Трохи подумавши, блакитноокий усе ж розвернувся та пішов.

- Маячня! - я побігла до вхідних дверей та зачинила їх.

У спальні, впавши на ліжко, я втупилася в темряву. Завтра рівно один рік. Ну, навіщо було чіпати мене саме сьогодні?! Не знаю, що там такого зробив зі мною блакитноокий - гіпноз, переконання чи ще якусь хрінь, але настільки затято щоденно й навіть щомиті блоковані спогади прорвалися назовні. І я вже не могла їх зупинити! Вони накочувалися по черзі - я немов знову все переживала, з тією лише страшною різницею, коли кожної миті знаєш, як усе закінчиться. Сльози самі по собі текли з очей. Без толку - краще не ставало! Плач поступово перейшов у дикий сміх. У мене почалася істерика - я каталася по ліжку, то сміючись, то ридаючи, та не могла зупинитися. І ще мені було страшенно страшно - я себе не контролювала!

Не усвідомлюючи, що роблю, я схопила зв'язку ключів та побігла в підземний гараж за машиною.

Швидкість - адреналін! У моєму випадку ще й божевільний. Сльози перетворили дорогу на суцільну розмиту пляму, а почуття самозбереження залишило свідомість через непотрібність.

Ну, не можу я більше! Не хочу! Я спробувала пережити! Не змогла - у кожної людини є межа... єдине, що мене тримало весь цей час - занепокоєння за батька... різкий удар по гальмах... дурна, егоїстка ненормальна, як могла навіть подумати...

У своєму запізнілому прозріння, я гальмувала чітко на перехресті та подумати мені завадило сліпуче світло фар, що наближалися, яке дало мені те, чого я вже не хотіла.

Я дивилася з висоти пташиного польоту на машину, що вибухнула! Невже вмирати так просто?! Душа безболісно відлітала вгору, ось тільки тягучий біль у районі шиї тиснув своєю реалістичністю.