Читати книгу - "Шлях Абая"

Магаш пригадав її останні слова. Вона вмирала при повній свідомості, за годину до її смерті ще не можна було сказати, що це станеться. Останні її хвилини були отруєні Майбасаром. Зайшовши до неї, він ляпнув із притаманною йому грубістю:

— Ну що, мабуть, покидаєш нас? До чоловіка вирушаєш? Ти нас усе життя повчала, тож розкажи нам тепер, що таке смерть?

Улжан ледь помітно посміхнулась і спокійно відповіла.

— Е-е, мій дівере, так ти й дожив до старості, ні про що не думаючи. Подумай хоч тепер — хіба я вже померла? Коли вмиратимеш, дорогий мій, сам довідаєшся, що таке смерть… Навіщо квапишся?

Більше вона вже ні про що не говорила. Все своє життя вона відзначалася світлою і ясною думкою і навіть перед самісінькою смертю не втратила здібності розсудливо мислити. Всі довгі роки свого підневільного і тяжкого життя вона вміла дивитися на горе і злигодні спокійно. Так і тепер вона не боялася смерті, не тремтіліа, жахаючись її. Повна самовладання, вона пішла з життя, причинивши його двері тихо і беззвучно.

Дільда два дні тримала біля себе Абіша, доглядаючи його як почесного гостя. Третього дня, коли він зібрався їхати, вона висловила йому те, що, видно, давно непокоїло її. Вона підкликала і Магаша, знаком показавши йому, щоб прислухався і він.

— Серденько моє,— почала Дільда, поклавши долоню на тонкі пальці Абіша,— твоя покійна бабуся не раз казала мені мудрі слова. Ще давно, коли ти був дитиною, Абай зібрався їхати в місто вчитися. Мені було важко й сумно, але бабуся тоді сказала мені: «Не затримуй його, проведи з добрими побажаннями. Підтримай душею його, він їде по знання, їде, щоб стати людиною. Якщо здійсниться його мрія, тобі ж і твоїм пташенятам у житті буде краще». Всі ці роки, коли ти був далеко від мене, я казала собі ці самі слова. Так і зараз я дивлюся на твоє життя в чужих краях. Нехай буде щасливим твій шлях! — І вона прикрила хусткою обличчя, стримуючи сльози.

Абіш зрозумів, що вона ледве мириться з розлукою.

Дільда відкрила обличчя і глянула синові просто у вічі.

— У мене є до тебе одним однісіньке прохання. Ти не відмовиш мені? Виконаєш? — І вона обняла сина.

Благання, що прозвучало в голосі матері, схвилювало його.

— Кажи, апа[23], я все виконаю.

— У мене одне бажання: щоб ти, знову від’їжджаючи від нас, залишив тут своє гніздо. Я хотіла б бачити біля себе людину, яка дорога твоєму серцеві… Посватай собі дівчину!

Абдрахман, що не вмів ховати свої почуття, щиро здивувався:

— Ой-бай-ау! Що ти говориш, апа?

І, неначе шукаючи підтримки, він, посміхаючись, обернувся до Магаша:

— Що я можу відповісти? Адже я начебто дорослий жигіт… Про це мені треба думати самому…

Магаш посміхнувся:

— Твоя правда, Абіш-ага. Але тебе ніхто й не силує. Апа просить тебе тільки подумати. А, правду кажучи,— час!

Братова відповідь теж здивувала Абдрахмана. Він кинув заперечувати, але більше вже не сміявся, розгублено замовкнувши.

Дільда знову заговорила:

— Він правду каже, ніхто тебе не силує, серце моє. Я й не сподіваюсь, що ти одружишся в цей приїзд. Але, якщо мені судилося мати невістку, назви мені дівчину, яка тобі до душі. Засватай її і їдь вчитися. Сама думка, що в тебе вже є наречена, заспокоїть мене і підтримає всю довгу зиму. Твоя наречена буде моєю радістю і надією в розлуці з тобою.

Абіш все ще вагався, але не став і відмовлятися.

— Подумай, подивись сам,— продовжувала Дільда.— Хтось сподобається — засватаєш. Сама я нікого не хочу тобі нав’язувати. Але от в аулі татарина Махмуда є Магріфа, дівчина на виданні. Чисте золото. Подивись її, серденько моє. Поглянь — і скажи мені, нічого більше я й не прошу. Обіцяєш?

Абішеві стало ніяково. Почервонівши, він тільки кивнув головою. Дільда поцілувала його і глянула на Магаша.

— Моє прохання стосується й тебе, Магаш. Тебе і Дармена. Познайомте Абіша з Магріфою.

Обидва жигіти промовчали, але, глянувши на них, Абдрахман переконався, що вони готові з радістю виконати прохання Дільди.

Коли поверталися назад, Магаш і Альмагамбет навмисне відстали, щоб дати можливість Дарменові поговорити з Абішем. Абіш довідався, що не тільки Дільда мріє про його одруження,— це загальне бажання всіх його родичів. Нічим не видаючи своїх думок, Абдрахман мовчки слухав Дармена. Той заговорив тепер про Маіріфу, розсипаючи їй похвали з усією красномовністю поета. Їй сімнадцять років, вона має добру для дівчини освіту, щоправда, мусульманську, ввічлива, добре вихована. Про зовнішність її Дармен говорити довго не став, сказавши тільки, що вона незрівнянна красуня. Її треба побачити, а розповідати про неї безглуздо навіть для поета. Абіш повинен хоч раз побувати в аулі Махмуда, а далі серце підкаже само. Може, не треба буде ніяких умовлянь і прохань.

Такою була дружня Дарменова порада.

Альмагамбет, що їхав позад них, співав на весь голос. «Полум’я кохання…», «Люба моя, безцінна…», «Юне кохання…» Як навмисне, всі його пісні говорили про молоде почуття, і співав він їх з гарячою пристрастю.

Зелений простір жайляу, овіяний запашною вечірньою прохолодою, звеселяє душу, будить мрії, тішить серце. Самі по собі неспокійно і хвилююче виникають невиразні бажання, надії. Абіш мовчки посміхається. Здається, його самого бентежать власні думки, і він намагається втекти від них. Виниклим почуттям нема виходу, запитання лишаються без відповіді, і обличчя його то блідне, то спалахує гарячим рум’янцем.

2

Абай намагався бути з сином якомога більше часу. Йому було радісно думати, що мрія його збувається, що його улюблений син дістає російську освіту. Він із задоволенням слухав довгі розповіді Абіша про те нове, що бачив той у Росії, і розпитував його сам про новини науки, про залізниці, про фабрики й заводи, про російські учбові заклади, про Петербург і про інші великі міста. Часто розмова переходила на російську літературу, батько й син говорили про книги Толстого, Салтикова-Щедріна, про вірші Некрасова. Але іноді Абай раптом ставав мовчазним і задумливим. Якісь невідступні думки тривожили його.

Абдрахман знав, що Абай з охотою чи несамохіть втручається в суперечки й позови аульних аткамінерів, в нескінченні степові інтриги. За ці роки Абай нажив собі сильних ворогів — степових верховодів, які ненавидять його і раз у раз йочинають ворожі дії. Брати розповіли Абдрахманові, що тільки в колі відданої йому молоді Абай