Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Брова була в Ярини колесом? І швидке око пáлом? І зуби ріпою? І губи квіткою? І горлицею голос?

Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, щó можно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала:

— Хупáва, як пава!

Але Михайлик, вражений тим божим з’явищем, нічого не почув.

Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї.

Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет.

Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп’ялися вже п’явками в душу.

Михайлик ніколи не бачив такої краси.

Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше.

З ним щось дивне діялось.

І він сказав:

— Вона!

А мати пошепки спитала:

— Що «вона»?

Та парубок не відповів.

Бо ж він і сам іще не знав нічого.

Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину.

Що сталося з диханням.

З калатанням серця.

З руками, які раптом зробились гарячі й сухі.

— Кохайлику! — знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана.

Але він її вже не почув.

— Куди це ти витріщився? — грубо спитала пані Купа.

Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень.

Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там.

А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав:

— Панно Кармело!.. Це ви?..

В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета.

В ту ж мить і він покликав панну.

Тільки тихо.

Ледве чутно.

І все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її — і там, і там.

Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла.

І це здавило страхом панні серце.

Хто міг її тут кликати зненависним ім’ям «Кармела»?

Хто міг?

І хто смів?

12

— Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.

— Про що спитати, синку?

— Я не знаю…

А потім знов і знов:

— Я мушу їй про все сказати, мамо! — І Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.

— Куди це ти? — схопивши свого Михайлика за руку, тихо спитала Явдоха.

— Я з нею мушу побалакати.

— Про що?

— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…

— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!

— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…

— Не спіши.

— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… Погляньте, мамо!

— Бачу! Ходімо разом, синку.

— Я сам, мамо, я сам…

— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.

— Несміливий, матусю.

— Так ти й не хитрий.

— І не хитрий, мамо.

— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай.

— Я буду з хитрістю, ненько.

— Ти?! З хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: — Як ти гадаєш — хто вона?

— Кармела Подолянка.

— Небога самого владики!

— Владики то й владики.

— А хто ти сам?.. Хто ти такий?

— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.

— Велике цабе — коваль!

— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик.

— Так у тебе ж — ні шеляга.

— Дарма!

— Ні хати.

— Дарма!

— Ні роботи.

— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!

— Так ти ж — нестрижений.

— Дарма!

— Ти що надумав? — збентежилась мати.

— Одружитись, мамо.

— З небогою владики?! Збожеволів!

— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець.

І знову замовк.

Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.

А те, що скоїлось потім…

13

Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.

Ярина Подолянка, налякана двома покликами «Кармело!», якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.

На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.

Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішив саме з власних ручок цієї, як кажуть наші брати-поляки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування.

— За перемогу! — зичив кожен.

«За господиню!» — думав кожен.

І перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.

І господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…

Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду — ой!

Келех був золотий.

Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.

Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев’яну підлогу кімнати. І в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.

А був то Михайлик.

Ярина скрикнула.

І не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.

Та й не без причин, либонь.

Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.

14

Мати її, рідна сестра єпископа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.

Довелось Ярині, зразу перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї, і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й