Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.

10

Напружене мовчання зустріло ці слова.

Ніхто ж цього не сподівався!

Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви.

Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що сказав цар на їхнє прохання о поміч.

Але вчора голуб повернувся. Без листа.

Щось, видно, скоїлось лихе…

А от сьогодні, зараз, гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.

Це було несподівано. І громада мовчала…

У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей Київської академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.

Провчившись, скільки треба, в академії в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, бо ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Києва, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов’янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художнього елліно-грецького язика умінням та мистецтвом».

Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди — за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході.

І ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів.

Усі мовчали.

Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька.

І мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут.

— А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? — спитав він у Глека. — Треба ж сміливого!

— А мій Омелько хіба… — почав був Глек.

Але всі загукали:

— Орел!

— Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! — не вгавав пан Хівря.

— Цей знайде! — щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він.

— Письменного ж та одукованого треба — з царем балакати.

— Цей слово скаже! — загукали з громади.

А превелебний архієрей мовчав.

Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого Бога, хоч єпископ і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки України, як називав пан архієрей свою вітчизну…

І владика спитав у Глека:

— А ваш Омелько… де він зараз?

— На північній фортеці… в бою.

— Чи ж він захоче йти?

— Син захоче того, що звелить йому батько.

— А що батько звелить?

— Що ухвалить громада. А громада ухвалить: треба йти!

Але громада мовчала.

Хотів був якесь слово мовити пан Купа-Стародупський, але, почувши щось, він хутко обернувся до дверей, бо до покою…

11

До покою, з лоскотливим сміхом, не вбігла, не впливла, а шугонула райською птицею вісімнадцятилітня пані Роксолана Купа, прибрана в найлуччі строї, — чи не в десятку разків доброго намиста, тобто щирих коралів, вся в перлах та діамантах, які безславно мерхли, спорячи з її прегарними очима, що вигравали сяйно, освітлюючи її зашаріле й без того, зовсім іще юне обличчя дівчинки, що передчасно стала молодичкою.

Пані Роксолана Купа опинилась тут не без наміру — покрасуватися перед поважними людьми, а зачіпкою було доброхітне її бажання — допомогти хазяйнувати молоденькій господині владичого дому, Ярині Подолянці, племінниці єпископа, що прибула недавно до господи рідного дядька, старшого брата її покійної матінки, і тепер оце чи не вперше мала показатись громаді міста Мирослава.

Але Ярина Подолянка, торопіючи, либонь, перед незнайомими людьми, ще була десь у внутрішніх покоях, а перед радою хизувалась і пишалась уже знайома нам пані Купиха, Роксолана. А що були в архієрейських покоях здебільшого люди літні, тож її погляд аж надто хутко перелетів поза вікна, де тісно юрмились молодики.

Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені прозорі кварти, квітчасті череп’яні куманці — з варенухою, з горілками та наливками, дерев’яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи.

Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель.

Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі.

І раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку.

— Кохайлику! — шепнула Роксолана, проходячи мимо найдальшого вікна.

Михайлик сполотнів.

Потім зашарівся.

Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати.

Але матінка міцно стиснула йому руку.

І шепнула:

— Не туди, синку, дивишся!

Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька.

Що це племінниця єпископа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї.

Ніяких пишних строїв на ній не було.

Перлів та діамантів теж не було.

Та й краса її цвіла не так пишно,