Читати книгу - "Кременецький звір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дзвінкий удар мантачки по залізу, «ш-ш-шак-шак-шак», «дзін-н-нь», «ш-ш-шак-шак-шак». Ритмічні звуки, звичні рухи та руків’я карабели, яке він стискав у долоні, трохи заспокоїли. Він повільно шкрябав шаблю і, здавалося, його геть поглинула ця безглузда зараз робота. Несподівано рука завмерла, а спина напружилася. Не встаючи, він різко повернувся до гостя, направивши шаблю в його бік, та тут же заспокоївся. У дверях, вп’явши очі в дівчину, стояв Карась.
— А, це ти, Генрику... — Голота хитнув головою, вітаючись. Карась засмучено гледів на поранену, і його товсті щоки дрижали, як драглі.
— Привіт, Богуше, — проказав він тихим, незвичним для себе голосом. — Я прийшов, як тільки дізнався. Як вона?
— Без пам’яті... — Голота повернувся до свого заняття.
— Що сталося?
— Напали, вдарили, пошматували, — кинув Голота.
— Хто?
Голота промовчав, далі шваркаючи мантачкою по лезу карабели.
— Ніхто не знає, її та Мнішека знайшли непритомними, по всіх кімнатах її кров... — підняв голову ліценціат.
— Що лікар каже? Виживе? — після паузи запитав Карась.
— Хохриттер каже: мало крові залишилося в жилах. Може, виживе, а може, й ні. Ось таке, друже, каже лікар Хохриттер, — безбарвним голосом проказав Голота й виставив руку із шаблею уперед, дивлячись, як карабела засвітилася під променями сонця. — Ти знаєш, вони завжди так кажуть, Генрику... Ще казав покладатися на милість Божу... Хоча милість Божа в наші часи — то... — голос Голоти обірвався, рука з шаблею зрадницьки задрижала, і він опустив її додолу.
Карась помовчав, дивлячись на дівчину, що лише позавчора перехарапудила весь його будинок, бігаючи наввипередки з близнюками, а до того приготувала обід і перепрала весь його одяг. А ще раніше прибрала в будинку. Точніше, викинула мотлох на вулицю, начхавши на крики Карася про жінчине придане. Ще за мить підпалила побите міллю майно, що за кілька хвилин перетворилося на попіл.
Від спогадів у купця задряпало у грудях, і він прочистив горлянку, кілька разів голосно кахикнувши. Тоді провів по своїм товстим вусам. Не знаючи, куди подіти руки, Карась ухопився за шовковий золототканий пас так, що аж побіліли пальці.
— Я зустрів черниць надворі. Сказали, за нею будуть ходити, аби ти не сидів день і ніч. Піди, поспи, — тихо сказав Карась.
— Добре, Генрику, скоро так і зроблю, — не піднімаючи голови відповів Голота.
— Ще щось треба?
— Дякую, друже. Нічого, все є.
Карась повернувся, аби йти, і вже виходив на ґанок, коли Голота раптом згадав щось і гукнув:
— Генрику!
— Що? — промовив купець з передпокою.
— Вона мені щось говорила перед тим, як... Як обдирали палаци в Кременці. Я тоді слухав її у піввуха і не дуже зрозумів, про що то вона. Сказала, що ти їй розповідав про якихось таємничих розбійників, що грабували Джевецьких і Потоцьких. Щось про магію, чари чи відьомство? То коли таке було? Я не чув.
— То я про Микольцьо-каменяра і його братів розповідав. Не чув про них? — повернувся Карась до кімнати і знову застиг у дверях.
— Чув, що були якість брати-розбійники. А що в них такого?
— Років з десять тому вони тут наробили гармидеру. Сиділи собі селюки, мовчки камінь добували, а тоді раптом у гори пішли, опришкувати почали. Корчили з себе чи то Довбуша, чи того, як його, Бойчука. Спритні були, як чорти. Чортами їх і називали. Ніхто не міг зрозуміти, як їм оте все вдається. Бо вони грабували в Підзамчому будинки один за одним, а їх і не бачив ніхто. Ти ж знаєш тутешніх, на чари все скидали. Та й схоже було на те, що якісь чари, бо вискакували вони наче з-під землі, як привиди. А тоді виявилося, що і точно з-під землі. Змалечку хлопці облазили всі підземелля під містом. Ти ж знаєш, тут усеньке місто в тих тунелях, старі розповідали, що чи не до кожної старої кам’яниці раніше йшов хід, а виходи були аж десь у горах. Ніхто вже й не пам’ятав, де ті підземелля. А ці, бач, якось надибали. Навіть карту, кажуть, склали. Вночі залазили до шляхетських будинків і виносили все, що бачили. Десь рік їм це з рук сходило.
— А далі що?
— Та як завше. Кінець їм настав. Хтось із них у корчмі п’яний проговорився, хтось перснем родовим шляхетським посвітив, хтось полюбовниці лахи якісь віддав... Ото й усе. Микольця жовніри порубали, коли налетіли на їхнє лігво на Чернчій, його брата до Болиця кинули. Іванцьо, той уже був готовий розповісти і як Христа на Голгофі розпинав, а не тільки про те, де ті підземелля зі скарбами. Та підручні Болицеві, ще ті бовдури — так добряче його пошматували, що... Коротше кажучи, віддав Богу душу. Ото хіба що перед смертю і розповів про ті тунелі. Та тільки не показав їх, не встиг, бідака...
— То ти кажеш тунелі...
— Так, вони і Джевецького так будинок пограбували, де зараз тринітарії сидять, ще з десяток інших...
— І чого досі не знайшли тих тунелів? Не може бути, щоб не шукали...
— Шукали, аякже. Отець Бернард, настоятель василіянський шукав. Та, — Карась розвів руками, — марна справа. Буває, люди копають криницю і натрапляють на якісь проходи, але то старі, завалені. Микольцьо ж знав усі, якими можна було ходити. Бо камінь у горах добував і, кажуть, натрапляв на виходи... Така от історія...
— Дякую, друже, — знову почав мантачити карабелу Голота, відвернувши від Карася голову. Той відкрив було рота, аби спитати щось, та подивився на напружені плечі Голоти, що здригалися у такт «ш-ш-шак-ш-ш-шак», махнув рукою і пішов геть.
***
Ще не благословилося на світ, як Голота стояв на пустельній вулиці. Він дивився на коней, запряжених у карету. Дивився повз Ярину Ястжембець, яка вже сиділа
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.