Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Що ж буде, якщо це пошириться далі?

— Усі вийдіть та не заходьте, що б ви не почули! — наказав Емер, повертаючись до мене.

Люди не стали сперечатися: з тривогою на обличчях вони один за одним виходили з кімнати, зберігаючи при цьому тишу.

Ми лишилися вдвох, щільно зачинивши за собою двері Емер простягнув мені руку, і я без слів узяла її. У ту ж мить між нами промайнув короткий зелений спалах — і його елемент розчинився в мені.

— Спочатку спробуй побачити, що саме нам потрібно лікувати.

Я прижмурила очі, зосереджуючись. Спробувала віднайти в жінці відблиски енергетичних потоків: кров, що тече по судинах, внутрішні органи, кістки, м’язи... І раптом натрапила на щось. Воно було схоже на крихітну горошинку чорного кольору, що ніби “проростала” в районі серця тонкими корінцями, котрі розходилися по всьому тілу.

— Це... це що таке взагалі? — прошепотіла я, відчуваючи страх від побаченого.

— Я не знаю. Але, певно, це якесь“зерно” Скверни... Спробуємо витягти! — відказав Емер з ледь чутною тривогою.

Я обережно поклала долоню їй на груди, ледве торкнувшись тканини сорочки, та щойно направила в жінку промінь зцілювальної сили — вона щосили заверещала. Її тіло судомно, ніби від болю, вигнулося, й вона почала метатися по ліжку з дикою енергією.

— А-а-а-а! — вереск вирвався з її горла; він звучав не по-людськи, наче відголос якогось звіра.

Я з переляку відстрибнула назад, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

— Що робити, Емер? Ми не можемо так залишити її...

— Поклич когось! Треба зафіксувати її, інакше вона зламає собі кістки або завдасть шкоди нам. Це “зерно” Скверни, схоже, відчуває загрозу...

Я кинулася відчиняти двері. Глянувши в розгублені обличчя людей, що топталися в коридорі, промовила:

— Хутчіш сюди! Потрібно мінімум четверо, щоб її втримати!

Після короткї заминки кілька чоловіків кинулися допомагати. Вони обережно зайшли всередину, озираючись зі страхом, та рішуче придавили жінку до ліжка, не даючи їй можливості ворухнутися.

Поклавши долоню вдруге, я відчула як між пальцями пробігли тонкі смуги сяйва, які почали поволі проникати у тіло жінки. Незважаючи на те, що її тримали, вона тряслася, мов у страшній судомі.

— Тримайте міцніше!

Тієї ж миті я знову “побачила” ту чорну горошину в серці жінки. Коріння смикнулося, ніби хотіло втекти, і почало, здавалося, ще глибше вростати.

— Ще трохи... — зашепотів Емер. Ключиця почала нестерпно пекти від сили, яку я вижимала з себе.

Зелене світіння стало ще яскравішим, від чого кімната ніби потонула в смарагдовому сяйві.

За хвилину судоми почали слабшати, та жінка поволі розслаблялася, ніби втратила всі сили. Коріння відступило від серця, перед тим як темною димкою вийшло з її тіла, і я зрозуміла, що ми щойно припинили подальше поширення Скверни. Принаймні, так здавалося...

— Вона жива? — здригнувшись, спитав один із чоловіків, що притримував її за плечі.

Я швидко нахилилася, перевіряючи пульс. Було враження, що тіло ще лишається крижаним, утім я намацала слабке, але рівне биття серця.

— Так, жива, — видихнула я з полегшенням. — Дякую, тепер можете її відпускати.

Четверо чоловіків обережно, але з явним полегшенням відступили, витираючи холодний піт із лоба. Хтось прошепотів: “Диво...”.

— Емере, все гаразд? — тихо запитала я.

— Справлюся.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як легка слабкість пробігає моїм тілом.

Позаду я почула схлипування дівчини, яка встала навколішки біля ліжка, дивлячись на нас із благальним виразом обличчя. Я глянула на неї співчутливо:

— З нею поки що все гаразд, але їй потрібен спокій і подальший догляд. І не підпускайте нікого без потреби, зрозуміло?

Дівчина квапливо кивнула, сльози радості й полегшення котилися по її щоках.

— Ми зробимо все, що ви скажете... тільки рятуйте, — глянула на мене. — Благаю... У нас у місті ще є постраждалі...

Я відчула, як у грудях стискається тривога, коли почула з коридору благання іншої дівчини. Здавалося, кожна клітина мого тіла кричала від утоми, але я не могла дозволити собі зупинитися:

Це погано... Я не знаю, чи надовго мене вистачить, але не пробачу собі, якщо не спробую.

— Ведіть! — кинула я, намагаючись не видати власного виснаження.

Нас швидко привели до сусіднього будинку, де на ліжку теж лежала жінка, приблизно середніх років. Вона також ледве дихала, й навколо неї стовпився натовп розгублених родичів.

— Усе так само: тримайте її, а решта — вийдіть! — наказала я, згадавши, як важко було впоратися з попередньою хворою.

— Не поспішай, дій повільно, може, вдасться витягти “зерно” без спричинення такої агресивної реакції, — задумливо промовив Емер.