Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Але ледве я ступила кілька кроків до жінки, навіть не торкаючись її, як усе повторилося: пронизливий крик, судоми, що майже викручували тіло, очі широко розплющені, але дивилися кудись повз мене.

Чоловіки, які вже чули про наш метод, негайно кинулися фіксувати хвору. Вони кивнули мені, мовляв, “готові, дійте”.

Я зосередилася, знову зазирнувши в її тіло магічним зором:

— І також в районі серця... Чи це просто збіг? Чи ця Скверна планомірно оселяється саме там? — з тривогою прошепотів Емер.

Цього разу виявилося складніше. Мені здалося, що або я вже підвтомилася від попереднього зцілення, або ж ця міні-Скверна встигла прорости сильніше. Я дедалі більше вивільняла потік зцілення, відчуваючи, як больові відчуття накочуються в мене на ключиці, неприємно припікаючи. Жінка істерично кричала але, нарешті, з останнім хрипким вигуком вона ніби знепритомніла, а з її рота та грудей вийшла щільна темно-чорна димка, набагато густіша, ніж у попередньому випадку.

Коли “зерно” зникло, я ледь втрималася, аби не впасти. Мені здавалося, що земля йде з-під ніг.

— Це всі? — видихнула я, схиливши голову, відчуваючи, як серце ледь не вистрибує з грудей.

— Ні, — озвався низький голос когось із місцевих. — Ще є один чоловік... він останній.

— Давай спробуємо. У мене ще достатньо сил, — упевнено сказав він.

А в мене ні... Проте хворі не почекають.

Ми попрямували далі по вулиці, все більше занурюючись у спустошені квартали. Цього разу його не просто тримали — він був зв’язаний.

Підійшовши ближче, я застигла від побаченого: зерно в його тілі було втричі більшим, ніж у попередніх. Воно пульсувало, ніби справжній орган схожий на серце, та рухало корінням, наче павук огидними лапками. Навіть дивитися на це було моторошно.

— Його так залишати не можна. От чорт, треба було почати саме з нього... — вилаявся Емер роздратовано. — Та нічого, Каті, ти зможеш!

Його впевненість мала мене підбадьорити, однак у грудях відчувався біль, а перед очима трохи миготіли цятки. Я й сама розумію, що треба діяти, але чи вистачить сил?

Присівши біля ліжка, я простягнула рук, а чоловік, незважаючи на пута, продовжував смикатися й стогнати. Щойно я спробувала спрямувати потік зцілення, зерно всередині нього почало звиватися, ніби намагалося втекти.

Довкола мого тіла раптово спалахнув прозоро-зелений захисний щит, і я почула тяжкий зойк Емера.

— Емере?! — відгукнулася я, ошелешено озираючись. — На мене ж ніхто не нападав!

— О ні, воно випускає якусь отруту в повітря, захищаючись! Давай швидше, я не впевнений, що це таке... — прошепотів він.

Я зібралася і посилила потік магічної енергії, якої навчилася керувати за час тренувань. Що більше я вливала сил у зцілення, то сильніше відчувала, як зерно судомиться, смикається мов скажене. Мене мучила думка, що я ось-ось втрачу контроль, але... воно нарешті почало здаватися. З темним, майже чорнильним шипінням випарувалося, розсипаючись на дим.

Чоловік із важким стогоном відкинувся на подушку, розплющив очі, але виглядав дуже слабким. Я спробувала підвестися, та ноги раптом підкосилися.

— Каті, клич охорону, треба швидко назад у маєток... — ледь чутно простогнав Емер. — Щит не спадає, сила продовжує витікати в нікуди...

 Нас відразу обсипали подяками й благословеннями, але ми майже не слухали їх: нам потрібно було швидко повернутися.

 Дорогою я бачила тільки зеленуваті спалахи: здавалося, що захисний щит, виставлений Емером, усе ще мерехтить у темряві салону.

— Емере... Емере, ти як? — намагалася я його почути.

Мені стало страшно адже щит почав миготіти сильніше.

— Давай, я тебе випущу! Благаю!

— Ні! — крикнув він, і хоч був слабким, у ньому була паніка. — Він не зникає не просто так. Навіть якщо ми чогось не бачимо... тобі потрібен захист від цього!

Він мав рацію... Але якщо він сам ледь тримався?

— Візьми трохи моєї сили! Ти можеш так, правда? Обмінятися? Я ж завжди беру твою і це має працювати в обидва боки...

Він мовчав. Я відчула, як він вагається.

— Я... я не знаю... Я так ніколи не робив...

— Давай спробуємо!

Я поклала руки на вилицю, відчувши гарячу шкіру під долонями, і торкнулася його пробудженого елемента, заплющила очі, уявивши, як передаю йому енергію. Спочатку потроху, обережно.

Я відчула, як щось потягнуло мене вглиб цього процесу, як хвилі чогось теплого й живого проходили між нами.

— Каті... — він видихнув, ледве чутно. — Я... мені краще...

Це добре. Це дуже-дуже добре.