Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Світанок приніс неспокій, тривожні вісті, які вмить розбили всю красу вчорашнього вечора. Щойно я прокинулася, по коридору пролунав сполоханий гомін: напад зграї химер на невелике місто. Здавалося б, ці потвори давно тероризують цей світ, проте зараз виникали нові деталі: не просто хаотична атака, а цілеспрямований, продуманий хід. Звістка ошелешила всіх, прокравшись липким страхом у серця.

Після спішного сніданку мене негайно викликали, давши всього кілька хвилин на збори. Ми мали вирушити на допомогу, а точніше — я та Емер мали спробувати вилікувати заражених Скверною людей, а заразом і відновити природу довкола.

Та як виявилося найстрашніше передбачення справджується: Скверна тепер спотворює не лише рослини й тварин, а й людей. Щоб не сіяти паніку, Рада вирішила діяти так: інформація про це не мала вийти за межі ураженого міста. Мені ж лишалося лише припускати, що може початися, якби люди масово дізналися про загрозу, — зомбі-апокаліпсис? Мутована флора, фауна... а тепер і люди. Питання... А воно заразне?

— Ти готова?

Я лише коротко кивнула, мовчки беручи свою сумку.

Після нещодавнього нападу Ліліана наполягла, щоб нас супроводжувала озброєна охорона. Рада також вирішила, що нам ліпше діяти окремо — чому саме так, ми не дізналися. “Рішення Ради не підлягає оскарженню, навіть Вартовими... іноді”, —  жартома сказав Сапір.

Тож їхали ми мовчки, кожен заглиблений у свої думки. Я крадькома зиркала на Емера: його погляд був похмурим, здається, він теж усвідомлював, якої шкоди може завдати Скверна, якщо вона бере людей під контроль.

Після обіду ми нарешті дісталися до міста. Нас зустріли з десяток стомлених охоронців, кожен — з тінями відчаю під очима. Та, побачивши серед нас Вартового — Емера, вони немов відразу зітхнули з полегшенням.

— М... ми раді вас тут бачити, вдячні, що ви так швидко відгукнулися, — хрипло мовив чоловік, що вийшов вперед, і вклонився перед Емером, навіть не дивлячись у мій бік.

Цей вчинок аж ніяк не був типово привітним жестом — у ньому читалися майже побожність та страх водночас. Я рефлекторно штовхнула Емера ліктем, піднявши брови: “Тобі ще й вклоняються?!” За час нашого перебування в маєтку такого ніколи не бачила.

Емер ледь зітхнув і нахилив голову на знак вітання:

— Ми нечасті гості у цих краях. Тож люди не звикли бачити нас “наживо”, — пояснив він тихим голосом, звертаючись до мене.

Дійсно, мешканці, які поспішали вулицями, зупинялися і мовчки витріщалися на нас, перешіптуючись. У їхніх поглядах читалися здивування та надія. Але я старанно вдавала, що не помічаю цих реакцій; моя увага була прикута до страшенних наслідків, що залишила Скверна.

Коли ми просувалися далі, стало видно, як бліда, сірувато-чорна “хвиля” пройшлася по землі. Трава обвуглилася, набувши неприродного попелястого відтінку, мов її випалила отруйна кислота. Декотрі дерева виглядали так, ніби вся волога з них випарувалася, перетворивши їх на сухі, покручені стовбури. Час від часу зустрічалися повалені на бік, з виступаючими із-під кори чорними струмками, ніби земля кровоточила.

Будинки, розташовані ближче до центру міста, лишилися цілими, але на їхніх стінах проступали плями темної речовини. Подекуди вони нагадували незграбні візерунки, проте було зрозуміло — це сліди поширення Скверни. Там, де вона затримувалася надовго, штукатурка обсипалася а  камінь розтріскувався.

— Сюди, будь ласка! — покликав чоловік, що зустрів нас біля воріт. Він уже не приховував хвилювання, розмахуючи руками, аби ми йшли за ним. — Я все покажу.

Ми прямували вузькими вуличками та зупинились біля невеликого одноповерхового будинку зі світлим дахом. Усередині стояв галас: десятки переляканих городян тулилися до стін, прагнучи бути якомога далі від дверей однієї кімнати.

— Прошу, — сказав чоловік, пропонуючи нам зайти. — Там... вона. Нам сказали, що ви можете допомогти.

Легко розштовхавши натовп, ми з Емером опинилися біля дверей тієї самої кімнати. Всередині було напівтемно, лише крізь занавіску на вікні пробивалося тьмяне світло. Біля ліжка схилилася молода дівчина, мабуть, родичка чи подруга хворої та ледь чутно молилася.

Коли я побачила те, що лежало на ліжку, мене вдарило холодом, жінка виглядала ніби спустошена, майже безтілесна. Шкіра стала сірого відтінку, який скидався на попіл, а місцями була вкрита дрібними тріщинами, через які проступало щось схоже на чорну павутину. Її очі були заплющеними, а волосся — тьмяним, безбарвним, ніби воно втратило силу.

— О боже... — прошепотіла я, несвідомо затискаючи долоню в кулак.

Біля скронь та на шиї жінки збиралися темно-сині синці, певно ознаки, що Скверна виснажує її життєву енергію.

— Вона схожа на... тінь, — пробурмотів хтось із натовпу. — За пару годин отаке з нею сталося...

Емер підійшов ближче, поклав на плече жінці, що схилилася над хворою, руку, піднімаючи її від ліжка, щоб відвести в сторону.

Дівчина стріпнулася, глянула на Вартового широко розплющеними очима й насилу відступила, ніби не вірячи, що саме бачить. Я помітила, як від жінки на ліжку поволі відходить ледь помітний темно-сірий пар — наче Скверна все ще була тут, роз’їдаючи її тіло зсередини.

— Не підходьте надто близько, — попередив Емер. — Ми ще не знаємо, чи передається цей стан через дотик, чи через саму Скверну.