Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Миле дитя, добрий день, - це культурна мама привіталася з козою, яку так заціпило, що вщеріпилася у мою сорочку й з місця не рушить. - Рома, треба поговорити, синок! – блін, оце мені зараз так треба, як дупі дверці. – Я його ненадовго заберу, - сама делікатність. Чинно й граційно, я навіть і забув, що їй за шістдесят, бо нещодавно ювілей святкували, мама пройшла до вітальні. Я лише почув підбадьорливе Серьогіне:
— Но пасаран, Ромич! Тримайся! Лідія Миколаївна, ви там без рукоприкладства, - от уже ж, і чому не може помовчати?
— Серьоженька, з тобою я потім поговорю. По черзі, хлопчики,- мама так завжди, голосом солодким виховувала, лаяла делікатно, але не гірше відбірного матючиння виходило. Принаймні татове: « Криндець тобі, хлопець!» було не таким красномовним, як мамине: « Розумна голова та дурнику дісталася», після чого двісті п’ятдесят третій раз розказувала, наскільки серйозна у нас родина й ганьбити честь прізвища Тітових не варто, адже дід- тато мами, генерал ДРУ (щось таємне й страшенно засекречене), бабуся – мама тата, заслужена вчителька Казахстану, на яку все село молилося. Тато мій – медаліст і розумник, який вступив до університету міжнародних справ без іспитів, закінчив його з червоним дипломом. Якби так рано не загинув, то став би відомим дипломатом. Мене, на думку мами, зіпсувала занадто приваблива зовнішність і дівчата, які гронами вішалися на шию. Але винуватим у тому, що вони активно вішалися, мама настирно вважала мене. Тому ось тепер вона мене явно вела в хату, щоб розказати, що я оборзів зовсім, бо на мене вже діти вішаються.
Душа трошки пораділа, коли почув за спиною сердите Свєтине:
— Таня, іди сюди, ти що вже натворила? Без цирку ніяк не можна?
Не знаю, як свариться Свєта, але по тону й вигляду гімнючки Тані, що допетрала наскільки серйозно накосячила, зрозумів – розбір польотів буде ще той. Мами – вони такі, як не вичитають, не заспокоються. Мене більше хвилювала ображена Ніна. Стоїть, очима кліпає, ледве не плаче. Тіло жінки – поведінка дитини. Образилася, приревнувала… До кого? До цієї бздюхи Таньки? Чудової ж вона про мене думки. Знаючи Ніну, довго буде дутися. Нічого, зараз мама дасть Тані чарівного пенделя, а потім я примушу гівнючку пояснити, що вона тут витворяла, а то ж очі бачать, фантазія працює, то Ніна, певно, як і всі, навигадували там собі цілу «Санта Барбару» з тисячесерійним продовженням.
— Мама, ми домовлялися, що я заберу тебе завтра. Щось сталося? Ти як доїхала сюди? - намагався перевести тему, спрямувати в інше русло.
— Рома, ми живемо не в Африці, а в столиці європейської країни, де є дороги і їздять таксі. Так, дороги паршиві, таксисти нахабні, проте вони є, і це вже непогано. Я стара, не приховую, але ще здатна пересуватися. Думала, що голодний тут сидиш,- і почала діставати з серйозних габаритів торби численні коробочки, судочки, баночки… напхані різними маминими смаколиками. Кришечки ще не відкриті, а від ароматів у носі крутить і в пузі підступно бульчить- апетит наганяє.
— Мама, уяви собі, я не помер з голоду, бо у сорок років знаю, де узяти їжу… Прикинь! Навіщо ти тягла цю сумку? Скільки там кілограмів? З твоїм тиском тільки сумки тягати,- і шкода її було одночасно, і змінити вже неможливо. – Якщо це все, що ти мені хотіла сказати, то дякую й ходімо до гостей.
— Я її не тягла. Мені добрі люди допомогли. Ця дівчинка не занадто молода, щоб висіти у тебе на шиї? – майстер по перемиканню тем розмови.
— Ця дівчинка злазила з другого поверху, то мені довелося її зловити, щоб не гепнулася,- вирішив пояснити мамі, бо її високий тиск і обіцянка завчасної коми мені не потрібні були.- Це не моя наречена, це не моя дівчина, це просто донька майбутньої жінки Серьоги і подруга Ніни. Гостя. Ще питання є?
— А чому вона злазила з другого поверху? – відчув по тону якусь приховану недовіру. – Сходи начебто цілі…
— Ходімо до гостей, запитаєш її сама. Якраз буде про що поговорити.
— А ти, виходить, не встиг побрехеньку скласти? Відповідальність на дівчинку переклав, - на своєму стояла мама. Правду кажуть, що якщо чоловік полковник, то дружина мінімум – генерал.
— Нехай буде по-твоєму,- розумів, що поки не назбирає фактів і доказів – не заспокоїться.
Таньці вистачило глузду й переконань, щоб відбрехатися перед мамкою і пояснити усю суть пікантної витівки. Ніна перестала дутися, почала сміятися. Серьога зайняв позицію «по фіг, не бачу проблеми взагалі». Більше того, коза малолітня, хоч вона й думає, що вже доросла й розумна, зробила спробу попросити вибачення. Не здогадаєтеся за що. За те, що підслухала мою приватну розмову. А те, що приперлася без дозволу у спальню, зіпсувала простиню, подерлася по винограду й потовкла лозу, яка росла не один рік - то нормально.
Зовсім не здивувався, коли до вечора моя мама зосередила на собі увагу захопливими історіями, яких у неї в арсеналі було багацько. Більше того, усі від душі насміялися, нахвалили її численні страви, після чого вона не на жарт розійшлася і вже відверто напряму консультувала Ніну та її дурнувату подружку щодо того, як себе треба поводити з чоловіками, щоб ті, цитую маму: «від одного імені своєї коханої кип’ятком пісяли». А далі мама оголосила, що чого його поночі «гівняними» дорогами їздити, машини ламати, хата велика, усі мають заночувати тут, а на ранок дружно підем на рибалку. Так, я забув сказати, мама страшенно любить рибу ловити. Я їй спеціально на озері вимостку зробив. Ото бува як зведуться вони з Петром Олексійовичем (сусідом-письменником, організм якого уже три роки від одного імені моєї мами «кип’яток» виробляє) рибалити, в перервах між витягуванням однієї рибини на годину ще й розмовляти, то невимовно щасливі обоє. Петро Олексійович встигає мамі пів книжки своєї переказати, а мама – накидати мужику з дюжину ідей-сюжетів. Якісний тандем.
Як тільки рішення «ми лишаємось на ніч – і крапка» ( нехай звіти й курсові летять під три чорти!) було одноголосно прийнято, Серьога згадав про серйозне упущення: він не випив жодної чарки, бо думав, що за кермо треба буде сідати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.