Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Єлизавета! - я мимоволі посміхнулася у відповідь та потиснула руку.

- Ну, що ж Єлизавета, якщо ти проти моєї машини, то тоді викличу тобі таксі.

- Буду дуже вдячна! - ще не пізно було показати наявність хоч якогось виховання.

В очікуванні машини ми сиділи в повній тиші, навіть не намагаючись завести розмову. Думати ні про що не хотілося. Після всього, мене охопило почуття повної байдужості. Приїхало таксі. Олексій допоміг мені піднятися та сісти в нього.

- Прощавай? - дивлячись в очі, серйозно запитав він.

- Прощавай! - блакитноокий лише кивнув, погоджуючись.

Діставшись додому, я залізла на підвіконня та, дивлячись на нічне місто, бездумно просиділа до ранку.

Зі ступору мене вивів дверний дзвінок. На годиннику дев'ята ранку. Безсонна ніч далася взнаки, щойно я спробувала встати, стегно гидко занило. Піднявши сукню, я з хвилину помилувалася величезною гематомою та, плюнувши на все, пошкутильгала в спальню з наміром відіспатися. Але передумала, коли почула звук вхідних дверей, що відчинилися. Зрозуміло, що Марта, от тільки навіщо вона спершу дзвонила?

- Проходьте, будь ласка! Зараз піду подивлюся де Ліза, - голос Марти.

Я в тихому ошелешенні вийшла в коридор та всіма очима втупилася на блакитноокого. У руках у нього був значний букет моїх улюблених темно бордових троянд. Не скажу, що сюрприз приємний!

- Ліз, ти уявляєш, піднімаюся до тебе та, дивлюся, біля дверей стоїть цікавий молодий чоловік із букетом! - почала базікати Марта, примружившись, дивлячись на мене - Ну, я і подумала, що треба терміново пригостити його чашкою гарячої кави. Це ж треба в таку рань і такі гості... а ти чого в такому пом'ятому вигляді? - усе ж не втрималася від запитання мачуха.

- Підбор учора зламала! - я невизначено знизала плечима.

- І що? - не зрозуміла вона.

- І все!

- Гаразд, - зітхнула, здавшись, мачуха. - Іди, приведи себе до ладу, а я поки що каву приготую та розважатиму твого гостя.

 - У таку рань у гості не ходять! - в півголосу обурилася я, але в душ усе ж пішла.

- Як ти дізнався, де я живу? - було моє перше запитання, коли я зайшла на кухню.

- Таксист показав! - пустотливо посміхнувся Льоша. - Ну, а далі... у під'їзді тільки одна красива блондинка на ім'я Єлизавета.

Воістину - повороти долі несповідимі! З'явилося відчуття, що я ходжу по колу. Ось тільки минуле не повертається - це сьогодення спотворено його копіює!

- Де Марта? - помітила я відсутність мачухи.

- Їй хтось подзвонив, і вона втекла, - пояснив блакитноокий, не поспішаючи, попиваючи каву, - Вона твоя подруга?

- Угу! - вдаватися в подробиці не хотілося. Треба якось раннього гостя позбуватися! Питання - як? - Навіщо ти прийшов?

- Запросити тебе сьогодні ввечері на побачення.

- Дякую, але ні! - твердо відповіла я.

- Через нього? - не зрозуміти, кого він мав на увазі, було неможливо.

- Ні! Через тебе!

- Ну, так?! - усміхнувся він, акуратно ставлячи каву на стіл. - І чим же я тобі не догодив?

- Слизький ти якийсь! - задоволено відзначивши його витягнуту фізіономію, я схопила чашку та попрямувала до раковини її мити.

Ззаду пролунав оглушливий вибух реготу, що змусив мене розгублено озирнутися. Так... Невичерпне джерело оптимізму!

Кинувши чашку в раковину, я склала руки на грудях і похмуро втупилася на нього.

- Вибач! - відсміявшись, вибачився він.

- І з чого раптом такий напад веселощів? - невдоволено поцікавилася я, уже здогадуючись про причину.

Льоша простодушно посміхнувся і пояснив.

- Бачиш, момент нашого знайомства вказує на ваду, скоріше, у твоєму характері, ніж у мені.

- Тоді, що ти тут робиш? - я чудово усвідомлювала, що напрошуюся на комплімент, але блакитноокий починав мені подобатися.

- А мені подобаються неординарні дівчата! - лукаво підморгнув він мені.

Час пролетів непомітно. Щодня після роботи я зустрічалася з Олексієм. Ми ходили в кіно, ресторани, каталися на його або моїй машині, або просто гуляли вулицями міста. У нього була своя, невелика, але досить прибуткова фірма. Олексій виявився серйозною самостійною молодою людиною, щоправда, із задиристим характером. Нудно з ним ніколи не було! Балакаючи про все та ні про що, я не помічала, як летить час.

Але для мене він був тільки другом! Його вельми неабиякі зовнішні дані сприймалися просто як гарне доповнення до звичайного дружнього спілкування. А випадкові дотики не викликали зовсім ніяких емоцій.

Я також розуміла, що для Олексія все зовсім по-іншому та дуже часто почувалася останньою стервою, що, продовжуючи зустрічатися з ним, давала, таким чином, дещицю надії. Але блакитноокий дарував мені те, що не в силах був дати ніхто інший - спокій, хоч і примарний.

Ситуація вирішилася в один вечір. Ми повернулися з шашликів та Олексій напросився до мене на каву. Щойно ми зайшли до квартири, він ненав'язливо притягнув мене до себе та поцілував. Я не пручалася - хотілося перевірити свою реакцію на нього. Зізнатися - цілувався він майстерно, але... - чорт, із блакитнооким завжди було присутнє це невизначене "але" - я нічого не відчула.