Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Дістаю телефон, пишу повідомлення Андрію, що я вже вдома. Знесилена падаю на ліжко і заплющую очі.

***

Вже два дні, як я вдома, але ніяк не можу налаштуватись на потрібну хвилю. З роботою поки що не складається, і здається саме через те, що я не маю уявлення, яку саме вакансію я шукаю, поки передивляюсь об'яви з працевлаштування.

Ще вчора, я повідомила Наталію, щоб вона не ставила мене у зміни і шукала заміну, але я не можу піти з клубу не поговоривши з Антоном Миколайовичем. Перевіряю робочий графік і бачу що вчора в Олега була нічна зміна, а отже сьогодні він буде спати до обіду, і вірогідність зустрітися з ним дорівнює нулю. Тож збираюсь і їду в клуб.

Машина Антона вже на місці. Сьогодні, він рання пташка, в принципі як і завжди. Антон Миколайович, саме так я завжди називаю його при співробітниках, попри те що він друг Олега, і останні роки ми з ним теж товаришували.

Пам’ятаю, як під час навчання в університеті, я вирішила знайти підробіток, щоб мати трохи кишенькових грошей і не тягнути їх з прийомних батьків, саме тоді доля і привела мене в цей клуб. Претендувала я звісно на вакансію офіціантки, але готова була братися за будь-яку іншу роботу, хоч би мити посуд або прибирати. Пройшовши співбесіду з Наталією, яка вже на той час була адміністраторкою, я вважала, що робота у мене в кишені, але потрапила на друге коло - співбесіда з власником. Тоді мені це здалось дивним, що власник клубу особисто проводить співбесіди з офіціантами, але згодом познайомившись з Антоном ближче, я зрозуміла такі  його дії. Як він і сам казав, що люди які на нього працюють є його відображенням, тому він не міг дозволити собі брати на роботу аби кого. Ось і мені він відмовив у працевлаштуванні у томі вигляді, у якому я на це розраховувала, за що я і по сьогодні йому вдячна. Дізнавшись, що я навчаюсь на стаціонарі, на бюджеті та ще й претендую на червоний диплом, він був категорично проти того, щоб надати мені роботу, бо через навантаження в універі та нерегулярні робочі зміни до пізна, я б довго не протягнула, і тоді постраждало б і моє навчання і якість моєї роботи. Але моя жага до роботи, не змогла залишити його зайдужим, тому він запропонував мені дві робочі зміни на тиждень, у п'ятницю та суботу, за умови, що моя залікова книжка буде лише з відмінними оцінками. І він таки її перевіряв, після кожної сесії.

Згодом я почала зустрічатись з Олегом і так і залишилась офіціанткою, але вже на повну ставку. Ось так підробітка, стала моєю основною роботою, а от що робити з моїм таки червоним дипломом я й досі гадки не маю. 

Персонал починає роботу після обіду, тому в коридорах зараз порожньо, і це не може не радувати мене. Зараз я не готова бачити співчутливі погляди товаришів, та злорадні гримаси Наташкіних підлабузників. Забираю особисті речі з шафки, кидаю їх у сумку і поспішаю вийти з роздягальні, тої самої, до якої кожного разу повертаються мої спогади пов'язані з Олегом. І не важливо згадую я веселі вихідні на морі, або тихі вечори з друзями, будь-які з них перекидають мене у цю роздягальню, у мить коли руки коханої людини стискають моє горло. Торкаюсь шиї де вже зійшли синці у вигляді пальців. Трушу головою, намагаючись позбутись тієї дикої картинки перед очима, і покидаю це злощасне місце.

Офіс Антона знаходиться на другому поверсі подалі від галасу, що панує тут кожної ночі. Йду довгим коридором без жодного вікна, лише тьмяні лампи світять зі стін, і це як найкраще характеризує власника закладу. Так само загадковий. Стукаю у двері і очікую на запрошення увійти. Власник кабінету, сидить у своєму величезному шкіряному кріслі, киває у відповідь на моє вітання і вказує жестом на стілець поруч зі столом, на який я сідаю. Сам же він продовжує клацати по клавіатурі ноутбука.

Коротко стрижене темне волосся, легка щетина на квадратному обличчі, піджаті губи  та густі насуплені брови складають картинку суворого та непохитного чоловіка. Його можна було б приписати до лав бандитів, якби не його добрі очі, які видають його з потрохами.

Підкочує рукави сорочки, виставляючи на показ розписані татуюваннями руки, що додає йому ще більшої брутальності. Якщо Олег у свої тридцять чотири роки, у футболці з пальмами виглядає наче Кен, той що друг Барбі, то Антон це як ватажок вуличних бандитів, тільки завжди в ідеально випрасуваній сорочці.

- Ну привіт, - вимовляє, нарешті закінчивши друкувати. - Вибач, треба було написати дещо, поки не забув, а то знаєш як буває, обернувся і забувся.

- Розумію, - посміхаюсь, але все ще відчуваю себе ніяково.

- Розказуй, як справи?

- Антон Миколайович, я звільняюсь. Я попередила Наталію, забрала речі, але хотіла повідомити вам особисто, - тараторю на одному диханні, наче за мною хтось женеться. 

- Це ти дарма, так рубати з плеча. Але враховуючи обставини, я тебе розумію,- говорить по доброму та без жалю. - Що робитимеш? Є вже якісь плани?

Розгублено смикаю плечима, бо не маю не те що планів, а навіть уявлення в якому напрямку рухатись далі. Наче зависла у повітрі, і чекаю попутного вітерця.

- Воно і добре, що ти дізналась про його зради до весілля. Зібрала речі і пішла, без необхідності ділити спільне майно та дітей, - каже замислено, але його губи роздратовано витягуються у лінію.

- Зради? У множині? - розгублено перепитую.

- На жаль, - а ось тепер у його очах я вже дійсно бачу жаль, і він наче вивертає мене на виворіт.

- То чому ти мовчав весь цей час? - переходжу на "ти", адже це вже не робоче питання, а особисте.

- По-перше, він мій друг, точніше був ним донедавна, по-друге, я не лізу у чужі стосунки, а по-третє, за руку я його не тримав, але я знаю про все, що тут відбувається, - моя крива посмішка, як реакція на його слова, не залишається непоміченою. - І про нього з Наталією я теж знаю, якщо ти про це зараз подумала.

На мій здивований погляд, він додає:

- Камери, - тицяє пальцем у стелю. - Про них всі забувають, але вони все бачать.