Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Проте з шатра вийшов лисуватий чоловік середніх літ у надягненій похапцем шапці, із розкішною шаблею на перев'язі та в дорогих сап'янцях.

– Я командуючий військом пана Юрія Чернецького. Звати мене Устим Безхатченко. Як можу адресувати до вельмишановної пані?

– Мене звати Барбара Беркутович. Ти міг чути про мене як про Святу Рутенію з Києва. Чи Руту з хутора панів Чернецьких.

Рута замовкла. Вона чекала відповіді – здивування, гніву, сміху – але натомість Устим залишався спокійним і незворушним.

– Чим міг би я зарадити пані Беркутович?

– Ем… Я… – усе йшло не так.

Клубок підступив до горла. Був би тут перед нею Юрась, вона б знала, що сказати…

– Багато людей постраждало від цієї безглуздої ворожнечі, – нарешті спромоглася вимовити Рута.

Голос її вирівнявся, плечі розправилися. Вона згадала, навіщо примчалася сюди.

– Думаю, ви знаєте, що я теж була на цій війні. Думаю, навіть пам'ятаєте мене. Можливо, саме ви й брали мене в полон, – сказала Рута, уважно вдивляючись в обличчя жовнірів.

Ті відводили очі, і лише їхній отаман дивився прямо та спокійно, як і личило лицарю розмовляти з пані.

– Та за минулий місяць я багато думала. Я змінила своє життя, ім'я, віру… Я взяла шлюб із ревним католиком, вивчаю Новий Заповіт і не розумію нині, навіщо людям опускатися до помсти. Більше того, я дізналася багато неприємного про пана Олеся Чернецького, із яким була за одно, і який – як виявилось – підло обманював мене. Тож я благаю вас про єдине – дайте мені поговорити з ним, і я переконаю його здатися.

Нарешті командувач посміхнувся. По-батьківськи посміхнувся.

– Мені б дуже не хотілося ризикувати життям, здоров'ям та честю пані. Проте я не можу й заперечити таким благочестивим намірам. Принесіть для пані Беркутович білий стяг! Нехай же відбудуться перемовини, та хай боронить пані Пречиста Діва!

Невже? Рута не могла повірити. Це було дуже легко. Надто легко, наче в пастці. І вона йшла в цю пастку, бо пізно було звертати назад.

Тож вона виїхала вперед. Верхи на гнідому конику, який ледь стояв на ногах, у розшитому срібними галунами плащі, що геть забруднився в дорозі, у розкішній смушевій шапці з павичим пером, що вже підмокло під недавнім дощем… Зі стін замку не було видно, що поділ її спідниці весь у багнюці, і що під очима синці від недоспаних ночей.

Олесь бачив пані. Справжню пані, яка наближалась до них на коні під білим стягом. Про всяк випадок він віддав команду взятися за зброю, та лише розгледівши знайоме покрите ластовинням обличчя, руді брови й суворі бурштинові очі, одразу підняв руку догори.

– Не стріляти! – крикнув він так, що ледь не зірвав голос. – Як хто вистрелить, того одразу караю на горло!

Хлопці принишкли, уважніше придивляючись до розкішної гості, але пальці міцно тримали на рушницях, готові будь-якої миті підпалити дріт. Вони були худими й виснаженими. Схоже, що харчі в замку закінчувалися.

Пані під'їхала під самі ворота. Звідси не те що куля, камінь долетів би до її голови. Та видавалося, що жінці про те байдуже.

– Радий бачити тебе, люба моя відьмо! – Олесь поклав зброю й висунувся в бійницю, знімаючи в поклоні шапку. – Чи я тепер маю звертатися «пані відьмо»?

Його голос звучав насмішкувато, у очах стрибали бісики, але рухи його зробилися рваними, непевними. Рута мимоволі помітила, як він вчепився пальцями в кладку муру, намагаючись жодним чином не виказати свого збентеження на обличчі. Це в нього від страху, чи може… від чогось інакшого?.. Рута відігнала від себе ті думки.

– Не можу сказати, що наші почуття взаємні, – холодно відрізала Рута.

Її обличчя перетворилося на непорушну маску, очі ж наскрізь проймали Олеся холодним, але таким до болі знайомим поглядом.

– А ти, як панночкою зажила, розговілася ще дужче, – примусив себе посміхнутися Олесь, нібито зменшуючись у розмірах під поглядом тих каро-зелених очей. – Та нічого, тобі на користь! Твою красу нічого не зіпсує. Хоч кістками голими світити не доводиться! О, а може, понесла від пана?

– Я би з радістю ще з тобою потеревенила за життя, але дуже на тебе зла. Чула – щоправда, не від тебе, – що в замкові знаходиться скарб. І що саме через нього ти сюди так стрімко рвався. Думаю, що половина з нього моя. Тому перейдімо одразу до справи.

– Маєш рацію, із того й почнемо! Згоден віддати тобі хоч кварту[52]! Руто, серденько, ти ж правда прийшла трохи почаклувати?

– Вірно здогадався. Тобі краще тікати.

– Гм, якщо ти не помітила, рибо моя, я оточений. Звісно, для мене буде честь прийняти смерть від твоєї руки! – на цих словах Олесь випрямився в увесь зріст і продемонстрував свої вільні від усякої зброї руки.

– Ти жалюгідний, Олесю, без образ, – нарешті крива усмішка торкнулася її уст. – Витрачати свої відьмацькі чари на тебе? Ніколи б не подумала! І коли ти вже навчишся слухати, паничу? Просто замовкни й зроби, що я кажу. Спершу, накажи відчинити ворота…

Куля просвистіла в повітрі. Рута відчула її жар біля самого вуха. А слідом за кулею почувся вигук:

– Не слухай відьму! Вона нас чарами хоче примусити…

Але вояка не встиг договорити, бо тієї ж миті лежав долі з перерізаним горлом. Це Олесь дав знак Колаю-Бугаю, який не мав сумнівів у панові-отамані.

– О, чужими руками жар загрібати – на тебе це так схоже, – уже не криючи свою посмішку сказала Рута, ніби поправляючи шапку.

Не влучити з такої віддалі міг хіба що сліпий. Але куля пролетіла повз саме вухо жінки, не торкаючись її.

Захисники замку збентежилися – схоже, до них і справді приїхала відьма. Хтось перехрестився, а хтось зачитав молитву Богоматері. А Олесь, переводячи подих, тихо продовжив.

– То що ти хотіла нам сказати, душе моя пекельная, до того, як цей ірод перебив тебе.

– Кажу: відчиняєте ворота. Повільно в них виходите разом із кіньми й усім провіантом, що лишився. Можете ще й білий стяг підняти, для бутафорії. Звісно ж, не забуваєте й про мій скарб, бо приходитиму до кожного з вас у страшних снах і нагадуватиму про нього… а потім на рахунок три стрибаєте в сідла й забираєтеся звідси на всі чотири сторони.

– А ти?

– Не турбуйся, я вас знайду. Мені ж потрібно буде забрати свою частку скарбу, – знову невесело всміхнулася вона. – Зібралися? Готові? Щойно