Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Рута зістрибнула. Ворота розчинилися, і вона побачила Олеся, який першим вийшов із фортеці. Із іншого боку почувся крик Устима:

– До зброї!

Але Рута повернулася обличчям до Устима й простягла руки вгору. Ураз нападники повалилися на землю. Вони лежали, неспроможні ні встати, ні крикнути на допомогу. Та і хто б їм допоміг? Не було поруч козака-характерника, так добре знайомого Руті. Не було сили, здатної протистояти їй, відьмі за чужим призначенням.

Так, сковані болем жовніри пролежали доти, доки в Рутиній голові не затьмарилось, і вона сама не упала на землю.

Ніби в тумані вона бачила вояк, що попри біль зводилися на лікті, на коліна, на ноги, і прямували до неї. Ні, не буде жодного суду. Її просто зараз підіймуть на списи. Того, що вона зробила, не прощають. І хіба хтось із тих роздавлених болем та обманутих людей буде слухати, що вона це все зробила не заради помсти, а в ім'я кохання? Вони все ближче підходили, підповзали де неї, коли чиясь рука висмикнула її з землі й закинула на круп коня.

– Н-но! Помчала, Агніца, помчала! – викрикнув знайомий голос.

– Дякую… – одними губами проказала Рута перед тим, як поринути в глибокий сон без сновидінь.

Було темно; гостро пахло чоловічим потом і залежаним мотлохом. З-за стіни долинало гучне хропіння, а біля самого вуха дзижчав комар. Рута з голосним ляпасом накрила його рукою. Хтось теплий поруч перевернувся на інший бік.

– Олесю?

Відповіді не було.

Вона взяла його за плече:

– Олесю!

– Що тобі від мене серед ночі..? – пробуркотів він.

– То ми живі?

Олесь підняв голову й подивився на неї широко розплющеними очима, ледь розрізняючи обриси тіла.

– Ти здуріла? Богомеш[53]! Дай добрим людям виспатися після тижня в облозі.

– Тут безпечно?

– Це наша лісова криївка. Два дні дороги від замку, ти все проспала! Безпечно. Спи!

– А ти мене не кинув, – посміхнулася вона зовсім по-дитячому, тільки того в темряві не було видно. – Ти повернувся за мною.

– Ти чекала, що я буду спостерігати, як із тебе за те, що ти утнула, здирають шкіру? Бр-р-р, не люблю такі видовища! От спалення відьми – куди цікавіше…

Рута вдарила його ліктем у бік, той аж закректав. Але одразу схопив її за руку й заламав назад.

– Віриш, що це сталося, що ми перемогли? – прошепотів він, не відпускаючи Рутиних рук і всім тілом нависаючи над нею.

– А ми перемогли? – непевно запитала Рута.

Замість відповіді Олесь її поцілував.

Цілувалися до крові на вустах, кохалися, до шрамів на спині. Було байдуже, чи сплять там за стіною, чи на їхні крики збіжаться орди Чернецьких, татар, чоловіків та коханок. Поснули в обіймах, таких міцних, ніби кінець світу настане вже на світанку.

Рута перевернулася на правий бік. Потім лягла горілиць і знову перевернулася на лівий. Поруч неї на просторому ліжку, устеленому сіном і рантухами, мирно сопів Олесь. Це був такий знайомий звук його дихання, але ніколи ще так близько… Вона було знову задрімала, але ненадовго – місяць у вікні лише трошки більше проповз угору. Та й сон у тій дрімоті був тягучий, моторошний, хоч там і не було ні песиголовців, ні проклятої нею матері. Той сон – про її минуле… і про її майбутнє. Тієї ночі Рута бачила Олеся. Він стояв по той бік глибокого урвища, тягнув до неї руки, щоб перенести її до себе, чіплявся за неї гарячими пальцями й раптово відпускав, заливаючись сміхом. І навіть уві сні вона чула Олесів голос, що брав її на кпини: «Дурне спить – дурне сниться!».

Рута тряхнула головою й підвелася. Уже благословлялося на день. Її лицар лежав, ледь прикритий тонким укривалом, геть не схожий на тих омріяних казкових лицарів – дужих козаків, котигорошків… Таким був широкоплечий Захар, таким був її законний чоловік, Зміцер, таким був триклятий Юрась… і зовсім іншим є цей кістлявий, блідошкірий і хворобливий юнак. І все ж вона за нього ладна віддати своє життя. І він, ризикуючи своїм, урятував її від вірної погибелі. Урятував! Але цей сон… цей сон говорив їй тікати. Слідуючи якомусь несвідомому потягу, ніби досі перебуваючи в тому сні й чуючи розкотистий Олесів сміх, Рута швидко вдяглася та непомітно вислизнула з дому повз поснулу сторожу.

Думки роїлися, перебивали одна одну, стукали в скроні, либонь намагаючись достукатися до серця. А серце лишилося там, у маленькій лісовій хатці, що сховалася серед хащ. Вони могли б…

Рута до болю сильно заплющила очі. Вона сиділа на великій колоді біля церкви в чималому селі, що розкинулося на пагорбах, назви якого жінка навіть і не знала. Тут таки люди влаштували ринок – торгували залежаними яблуками, квашеними огірками, салом, сивухою та сушеною квасолею. Рута саме купила в такої, як сама, рудої господині останній пшеничний калач, і тепер жувала його, запиваючи парним молоком. Шматок в горло не ліз. Чому вона втекла не попрощавшись? Невже вони більше ніколи не зустрінуться, і цього ранку їхні дороги розбіглися назавжди? Через якийсь черговий клятий сон?.. Жінка облизала покусані до крові губи й посміхнулася, згадуючи, хто і за яких обставин їм таке вчинив.

За рогом завищало дівча.

– Ох, не займай! Обілляв мене, вражий син! Очі б мої тебе не бачили! Та щоб тобі руки відняло!

– Гай-гай, Марійко! Усе одно віддаси мені свій віночок! Диви, може до осені й сватів пришлю!

Розпашіла Марійка вибігла з-за дерев'яної церкви, тримаючи в руках величезний оберемок іванового цвіту[54] й чебрецю. Ніби ненавмисне, вона озирнулася, і пересвідчившись, що парубок досі стоїть на дорозі й спостерігає за нею, погордо розправила плечі та з задоволеним усміхом попрямувала далі.

Парубок трохи постояв, усміхаючись й собі в вуса, що м'яким пушком пробивалися над його верхньою губою, а далі підійшов до Рути та сів біля неї на колоді.

– А ти чия будеш, панночко? – закинув він, по-молодецьки зсуваючи шапку на потилицю.

Руті зробилося смішно. Вона могла б бути йому, якщо не матір'ю, то принаймні тіткою, та схоже, що за минулу ніч помолодшала років на десять. Голову, як заведено одруженим жінкам, вона не покрила, так і сиділа біля церкви, підставляючи сонцю свою руду косу.

– А з чого ти взяв, що я панночка? Може, я нова робітниця на фільварку твого пана? – хитрувато примружилася вона.

– Із такими руками? – хлопець засміявся.

– А ти кмітливий нівроку, – вона протягнула хлопцю шматок калача.

Той узяв і одразу почав жувати.