Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.

Перед виступом він попереджає: «Якщо ви таке вже чули, зупиніть мене». Зайде, було, до кабінету онколога і каже: «Скажіть, лікарю, а після вашої хемотерапії я зможу грати на скрипці?[1]»

А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».

У відповідь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс[2], та струшуючи попіл з уявної сигари, старий каже: «Місяців за шість? Хотілося б почути іншу думку».

«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».

З тим він і призначає хемотерапію. Тож, як лікар прописав, старого починають начиняти радіацією, навіть попри те, що їжа у нього в шлунку запікається скоріше, ніж перетравлюється на лайно, а сходити до вітру, за його власними словами, все’дно що силкуватися висцяти лезо бритви. Втім, кожної суботи він любісінько з’являється зі своїми жартами в перукарні, хоча потреби в тому вже немає — голова в нього лиса, як та більярдна куля. При цьому, позаяк від нього залишилися самі шкіра та кості, він, зі своїм лисим черепом, нагадує ходячий шкелет, якого чомусь змусили волочити за собою чималий балон зі стиснутим киснем, — у такому вигляді він більш за все нагадує каторжника, прикутого до чавунного ядра ланцюгом. Обплутаний медичними трубочками, що повз вуха забігають йому на лису як коліно голову і, зробивши петлю, пірнають углиб носа, він з’являється на порозі вже згаданого закладу зі словами: «Мені тільки підрівняти, на маківці, будь ласка». У відповідь — регіт. Зрозумійте мене. Мій старий — то вам ніякий не «дядечко Мілті»[3]. Та й Едґар Берґен з нього теж аніякий[4]. Неабиякий був би з нього лише Геловінський шкелет, та й то — якому топтати землю зосталося лише місяців з півтора, тож яка кому різниця, що він там каже, а в перукарні ржання, та таке, що й віслюк позаздрить. А все тому, що до вподоби хлопцям його натура.

Якщо серйозно, то я це веду не до того, щоб віддати належне його жартам. Може, це моя провина, що мені бракує потрібних слів, та в тому й річ, що мій старий був куди як смішнішим за те, про що йшлося в його, так би мовити, дотепах. Може, я чогось не розумію, бо відчуття гумору — це, здається, не той його талант, який я успадкував. Ще в ті часи, коли я був його маленьким Чарлі Маккарті[5], а тягнулися вони досить довго, бувало, питає він: «Тук-тук[6]?»

А я йому: «Хто там, га?»

А він: «Я-га».

А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»

А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»

А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».

А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»

Що до мене, то у ті роки я був занадто малим, аби второпати різницю між йодом та йодлем, бо мені взагалі було лише сім, і я тільки-но пішов до школи; я навіть не знав, чим Швейцарія відрізняється від «Шайноли»[7], але мені дуже кортіло догодити таткові, тому я привчив себе сміятися раніше, ніж розуміти. Тож, хоч що б він казав, мене це одразу смішило. А під «Ягою», як я гадаю, він мав на увазі мою маму, котра пішла від нас, а швидше