Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Не кричи, – зібрала волю в кулак й примусила себе заспокоїтися Рута. – Я хочу, щоб ти допомогла мені звідси вибратися.

– Вибратися? То ти тут на кшталт полонянки? От чого Зміцер не хотів тебе людям показувати – щоб вони не лякалися, а царівна-ропуха, щоб п'яти салом не намазала[49], коли її почнуть закидати камінням!

– Закрий свій рот, – спокійно відрізала Рута, піднімаючи з підлоги гребінь. – Я тобі врятувала життя, якщо ти забула…

– Куди ж таке забути! – розвела руками Настуня. – Але то було лише один раз.

– Бачиш цей гребінь? Він заговорений на тебе. Прийшла ти сюди, бо я тебе кликала через нього. Якщо викину його в вікно, то ти вистрибнеш услід за ним. Не віриш?

– Та добре, добре, не смикайся! Що ти хочеш, щоб я зробила?

– Дістань мені ключ від цієї кімнати.

– Побіжиш рятувати любчика Олеся? – солодко потягнулася в своєму кріслі Настуня та, ніби від нудьги, позіхнула.

– Це вже не твоя справа.

– Не моя. Але про плішивого пса свого хрещеного батька він говорив краще, ніж про тебе.

– Дістань бісів ключ! – аж побагровіла Рута, ледь стримуючись, щоб не зацідити цій малолітній дівчаті потиличника.

Настуня посміхнулася.

– Авжеж дістану.

Коли за дівчиною зачинилися двері, Рута тяжко опустилася на нагріте Настею крісло та заплющила очі. Їй дуже захотілося заснути. І більше ніколи не прокидатися.

Вона навіть задрімала сидячи, коли почула тупіт коней і крики вершників – загін рушив на лови, а Настуня так і не принесла ключ. І не сказати б, що Рута дуже сподівалася на її поміч, та все одно на душі стало так бридко й самотньо, як не було ніколи в житті.

Раптом у замку щось заскреготіло. Настуня увійшла, мов до себе додому, щільно зачиняючи за собою двері.

– Ти не поїхала на лови? – не підводячись із крісла вдала байдужість Рута, хоча всередині чередою вистрілювали тріумфальні салюти.

– Я сказала, що не можу покинути другиню на самоті, допоки всі будуть розважатися й пити мальвазію.

– О, благородно!

– Так а ти чого стовбичиш, мов соляний стовп? Бери рантух, збирай свої пожитки… – заговорила пошепки Настуня.

– Зараз?

– А коли?! Бісова баба, хто тобі ще допоможе, як не я?

Настуня взяла коштовний перстень із Біблії на низенькому столику та мовчки вклала його в руку отетерілої Рути.

– У тебе є хтось, кому можеш довіритися?

– Є… мабуть… покоївка Оксана.

– Зараз візьми з собою всі гроші й коштовності, дорога не близька. А потім ми з тобою, як дві білоголові подруги, підемо в сад. Ти попросиш свою Оксану осідлати коня, я ж візьму на себе того здорованя й відчиню ворота. Зрозуміла?

Рута дивилася на Настуню, ніби вперше бачила. Це її, Настуню, потрібно було брати Олесю в помічниці. Ось, хто мислить і діє як Олесь, хто не такий м'якосердий і покірний, як Рута…

К бісу всі обіцянки, горіти їй у пеклі, але жодного більше дня вона не проведе у цій удаваній християнській обителі!

Надягнувши на себе всі коштовності, які дарував пан Беркутович, причепивши на пояс кошіль із дукачами, Рута накинула на плечі вовняний плащ.

– Чи не спаришся в такому теплому одязі, серденько? – навмисно голосно сказала Настуня, виходячи з кімнати.

Біля сходів на них чекав Арсен. Суворий і безликий. Він стояв, наче бовван[50], не рухаючись і, здавалося, не кліпаючи.

– Щось мене з жару в холод кидає, – відповіла Рута. – Доки на сонці не відігріюся, плаща не зніму.

Жінки пройшли повз Арсена, вдаючи, що навіть не помічають його. Він же попрямував слідом.

Далі довго сиділи в саду, переливаючи з пустого в порожнє. Говорили про квіти, які висаджувала Рута, про те що Настуся в Києві не береться ні за холодну воду[51], і що її здоров'я від того лише покращується. Підійшла Оксана, принесла глек узвару та гарячі пиріжки.

Арсен стояв неподалік, без жодного інтересу спостерігаючи за жіноцтвом. Бачив, що Рута давала Оксані якість доручення, бачив, що Оксана з похмурим обличчям ішла в стайні, бачив Руту, яка заходила у дім.

– Сподіваюся, мені дозволено ходити в убиральню, – тихенько сказала вона Арсену, коли той зібрався піти слідом.

Велет знічено зупинився, чухаючи потилицю. Нарешті на його обличчі проявилася хоч якась емоція.

– Що, козаче, таких полонянок вартувати ще не доводилось? Щоб і пальцем торкнутись не можна було, і слова грубого сказати, га? – підійшла до нього Настуня. Дуже близько підійшла. І хоча вона була занизькою для нього, але він міг відчути тепло її дихання в себе на грудях.

Арсен мовчав, потупивши погляд. На його засмаглому обличчі проступив рум'янець.

– А от до мене можна пальцем торкатися. І навіть усією долонею. Та не бійся, нікого на подвір'ї немає, ніхто не розкаже!

Вона взяла його руку та поклала її собі на стан, опускаючи нижче, на стегна. Іншу руку Настуня міцно стиснула в своїй долоні, підносячи до своїх пишних грудей.

Вона відчула, як пожвавилося дихання вартового, як важко йому було продовжувати стояти, відводячи погляд. Настуня відступила. Відпускаючи Арсенові руки вона відійшла до воріт.

Важкий погляд велета з-під насуплених крислатих брів був прикутий до маленької жіночки, яка теж не зводила з нього очей. Він не помітив, як Рута виїхала зі стайні, і як проскакала повз нього на гнідому жеребці просто в прочинені Настею ворота.

Одразу потому ворота зачинилися. Арсен хотів було побігти за втікачкою, але Настуня стала на шляху.

– Моя тобі порада – візьми ось цього дукача й тікай на Запоріжжя! Ганятися за відьмою – невдячна справа, козаченьку…

Рута часу не гаяла. Вона питала дорогу в перехожих, заганяла коня, міняла його на іншого, і мчала далі. Від незвички спина боліла, сідло натерло між ногами, але вона воліла того не помічати. Сяк-так поївши в придорожньому шинку, вона знову сідала на коня й їхала на захід, до Чернецького замку.

Дорогою її ніхто не займав. Боялися навіть слово сказати – ошатно вбрана пані верхи на змиленому коні. А як хтось ненароком вставляв слово, то зустрівшись із нею поглядом, жалкував, що народився на світ. Вона була відьмою. Вона відчувала себе відьмою.

І коли надвечір наступного дня Рута нарешті дісталася замку, то жовніри, що стояли в облозі, лише розступилися, несміло наставляючи на неї піки.

Рута була певна, що її пізнають, та їй було все рівно. Вона знала, що казати, знала, що робити. Хіба ж вона дурніша за Настуню й Олеся разом узятих?

Хтось із