Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Так.

–Це ж геморой! – здивувалася вона.

–Ні. – серйозно відповів Тіордан.– Геморой – це болячка. А це мадрагора.

Вона розреготалася.

–Та, ні, я про те, що це надто складно. – пояснила Олімпія. – Весь час міняти листя.

–Я якось звик.– знизав плечима він.– До речі, ти проспала три заняття.

–О, чорт. – протягнула вона.– Не хочу знову в цей Інститут.

–Чому? Ти провчилася там днів п'ять.– засміявся Тіордан.

–Яка різниця? Там нудно.– підсумувала Олімпія.

–Забула, як тебе намагалися виключити?

–Передумали ж.–фиркнула вона.

Тіордан сів на ліжко поруч із нею, поцілувавши в плече.

–Якщо ти не станеш вчитися, вони виключать тебе і зітруть пам'ять про все, що тут було. Ти забудеш про мене.

–Можна ж якось це зупинити?– замислилася вона. – Можна нанести собі якусь рану, або написати собі нагадування.

–Рану? – він насупився, дивлячись на свій шрам. – А чому саме її?

–Я якось чула, що під час тортур закляттями забуття так робили. Типу, мозок відволічеться на біль і не стане реагувати на інші взаємодії.

–Може, ти й маєш рацію... – він задумався, розглядаючи свій шрам на передпліччі.

–Може сходимо на острівець Кігтя? – запитала вона, погладивши його підборіддя.

–Не кажи мені, що ти з тих, кому до душі лазити по руїнах. – опустив на неї очі Тіордан.

–Не те, щоб... Просто цікаво.– знизала плечима Олімпія.

–А як же заняття? – запитав він.

–Не піду. – похитала головою вона.– Не хочу сьогодні. Скажу, що прихворіла.

–А якщо Містрал спитають? – запитував він, поки Олімпія цілувала його в щоку й шию.

–Вона не заходить до мене в кімнату.– пробубнила вона.– По суті, я ще не спускалася, забіжу додому, скажу, що мені погано.

–Сказати Містрал у її будинку, що тобі погано? Не раджу.– розреготався він.

–Це ще чому? – підняла голову вона.

–Вона найбільш розвинена знахарка і зіллєварка тут.– пояснив Тіордан.– Вона на ноги будь–кого за півгодини поставить. Кинеться лікувати, захворієш і справді.

–Тоді взагалі з'являтися не стану.– Олімпія вкрилася ковдрою по шию.– Нехай думають, що втекла і викрала красеня.

–Якого такого красеня? – криво усміхнувся Тіордан.

–А такого...

Вона обійняла його, цілуючи, Тіордан притягнув її до себе, вкриваючи їх обох ковдрою.

Олімпія сама не могла пояснити, навіщо подалася на острів Кігтя. Чомусь їй захотілося погуляти саме тут. Острів був далекий, тут ніхто не стане її шукати. Тіордан виглядав відстороненим, тут йому не подобалося і це було помітно. Він неохоче випускав її руку, якщо Олімпію тягнуло просто в центр руїн підземного замку. Частина сходинок була зламана, але кілька вціліло. У тріщині, з якої виднілися залишки колишньої будови, пахло сирою землею і вологою. В одній сходинці зяяла діра, вона чорніла в горілій деревині, але щось пускало всередину сходинки слабке зеленувате сяйво. Олімпія вдарила підбором по дереву, кілька вузьких дощок пірнули в порожнину сходинки. Усередині лежали круглі камінці і маленька дерев'яна скринька, з краплеподібним зеленим камінчиком і намальованими гілками трав. Скринька була не новою доволі простенькою. Щось у ній не залишало сумнівів: це безперечно робота Сонцедому. Олімпія намагалася було відкрити її, але кришка не піддавалася, хоча видимого механізму або ключа в ній не було. Вона поклала скриньку в сумку і вилізла нагору.

–Може, підемо вже? У мене погане передчуття.– скривився Тіордан.

–Яке? – поцікавилася Олімпія, взявши його за руку.

–Ніби з мене всі сили висмоктують. – покосився на руїни хлопець.– У тебе такого немає?

–Ні. Усі сили при мені.– вона поцілувала його.– Я і з тобою поділюся.

Тіордан усміхнувся їй, але до її кімнати вони, все ж таки, перенеслися. Він приземлився на її ліжко, склавши руки під голову. Олімпія поставила скриньку на стіл і намагалася підчепити кришку ножем.

–Що це? – сівши на ліжку, запитав він.

–Знайшла у сходинці замку... – знизала плечима Олімпія.

–Це скринька Кігтя? –закруглив очі хлопець. – Краще викинь. З такими артефактами жарти погані.

–Та, годі. – пирхнула вона, закотивши очі.– Просто скринька. Усередині, напевно, чиїсь зуби, я тебе прошу!

Коли кришка відчинилася, на обтягнутому зсередини темно–вишневому оксамиті блищали персні. Два на цілу фалангу, у вигляді пазурів, що складаються з кількох пластин–суглобів, і ще чотири персні зі срібла та міді. Вони виглядали старовинними, робота не вирізнялася витонченістю і філігранністю, навпаки, вироби мали грубуватий вигляд, але не позбавлений привабливості.  Олімпія одягла каблучки на пальці, вона здригнулася, руки її нагрілися, а сили прилинули до того, що здавалося сяйво випромінює вся шкіра. Вона потягнулася до сріблястого келиха, який свиснула з аудиторії в підвалі Інстінута кілька днів тому, покрутивши його в руках. Кубок подобався їй, вона часто наливала в нього навіть просту воду, від чогось сам вигляд напою в сріблястому посуді її приваблював. Наповнивши келих водою, Олімпія підняла його, підморгнувши Тіордану, і осушила повністю.