Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

Будинок безлічі шляхів. Діана Вінн Джонс

Розділ перший, 

у якому Чарліна погоджується наглядати за домом чарівника 

— Чарліна повинна це зробити, — заявила тітонька Семпронія. — Адже ми не можемо допустити, щоби дідусь Вільям займався цим сам. 

— Твій двоюрідний дідусь Вільям? — перепитала пані Бейкер. — А хіба він не… — вона кахикнула і понизила голос, бо збиралася сказати не надто пристойну, як на неї, річ. — А хіба він не чарівник? 

— Атож, — підтвердила тітонька Семпронія. — Але в нього, — тут вона також понизила голос, — у нього всередині, ну, знаєш, щось розростається, і допомогти йому можуть тільки ельфи. Вони мають забрати його з собою, розумієш, щоб вилікувати, відтак комусь доведеться припильнувати за його домом. Чари, щоб ти знала, втікають, якщо за ними нема кому доглянути. А в мене надто багато справ, аби займатися ще й цим. Саме тільки моє товариство допомоги бездомним собакам… 

— І в мене так само! Цього місяця ми по шию завалені замовленнями на весільні торти, — поквапно докинула пані Бейкер. — Сем казав, що навіть сьогодні вранці… 

— А значить, це має бути Чарліна, — постановила тітонька Семпронія. — Вона вже доволі доросла. 

— Ну… — почала було пані Бейкер. 

Тут вони обидві глянули в протилежний бік вітальні, де сиділа донька пані Бейкер — як завжди, втупившись у книжку, зсутулена, бо герань пані Бейкер пропускала у вікно не надто багато світла. Її руде волосся було недбало посколюване шпильками у вороняче гніздо, а окуляри мало не сповзали з кінчика носа. У руці вона тримала один із великих сочистих батькових пирогів і жувала його за читанням. Крихти падали на книжку, і вона змітала їх шматком пирога, якщо вони заважали їй читати. 

— Ну… ти нас чуєш, доню? — стривожено поцікавилася пані Бейкер. 

— Ні, — відповіла Чарліна з повним ротом. — А що? 

— Ось ми все і владнали, — втішилася тітонька Семпронія. — Я тебе залишаю, Вероніко, люба, а ти їй усе поясниш. 

Вона піднялася і величним жестом розправила складки спершу на своїй штивній шовковій сукні, а тоді на своїй шовковій парасолі. 

— Я приїду по неї завтра вранці, — сказала вона. — А зараз я мушу йти сказати бідолашному дідусеві Вільяму, що Чарліна подбає про дім, поки його не буде. 

Тітонька Семпронія випливла з кімнати, полишивши пані Бейкер наодинці з бажанням, щоби тітка її чоловіка не була такою багатою і такою владною, та ще — з думками про те, як їй тепер пояснити це все Чарліні, не кажучи вже про Сема. Сем ніколи не дозволяв Чарліні робити нічого такого, що не було б абсолютно респектабельним. Не дозволяла цього й пані Бейкер — окрім випадків, коли у справу втручалася тітонька Семпронія. 

Тим часом тітонька Семпронія вмостилася у своїй невеличкій бричці й наказала кучерові везти її на інший кінець міста — туди, де мешкав дідусь Вільям. 

— Я все залагодила, — заявила вона, пройшовши магічними переходами у кімнату, в якій дідусь Вільям сидів і похмуро писав наукову роботу. — Завтра приїде моя двоюрідна внучка Чарліна. Вона зустрінеться з тобою перед твоїм від’їздом і допильнує тебе, коли ти повернешся. А сама тим часом доглядатиме за будинком. 

— Це вкрай люб’язно з її боку, — сказав дідусь Вільям. — Значить, як я розумію, вона неабияк знається на чарах? 

— Не маю жоднісінького уявлення, — відповіла тітонька Семпронія. — Зате мені відомо, що вона ніколи не вистромлює носа з книжки, ніколи і пальцем не ворухне, щоби зробити хоч якусь хатню роботу, і що батько з матір’ю мало не моляться на неї. Їй піде на користь, якщо вона для різноманітності займеться чимось нормальним. 

— Ох-ох! — забідкався дідусь Вільям. — Дякую, що попередила. Що ж, доведеться вжити деяких заходів. 

— Неодмінно, — підтвердила тітонька Семпронія. — Та подбай, щоб у домі вистачало харчів. Я ще ніколи не бачила дівчини, яка би стільки їла. І при тому залишалася худющою, немов відьмина мітла. Це для мене незбагненно. Отже, я привезу її завтра, перш ніж прийдуть ельфи. 

Вона обернулася і вийшла. 

— Дякую, — слабким голосом промовив дідусь Вільям услід за її випростаною спиною. 

— Ох-ох, ох‑ох! — додав він, коли вхідні двері грюкнули. — Ну що ж. Гадаю, до родичів треба відчувати вдячність. 

Чарліна, як не дивно, загалом теж була вдячна тітоньці Семпронії. Щоправда, за те, що її добровільно-примусово зробили доглядачкою старого хворого чарівника, якого вона ніколи не бачила, вона була вдячна значно менше. 

— Хай би принаймні запитала мене! — раз у раз скаржилася вона матері. 

— Думаю, вона знала, що тоді ти би відмовилася, моя люба, — врешті-решт відповіла пані Бейкер. 

— Могла би відмовитися, — погодилася Чарліна, а тоді з ледь помітною усмішкою додала: — А могла б і не відмовитися. 

— Люба, я не чекаю, що тобі це сподобається, — сказала пані Бейкер тремтливим голосом. — Це зовсім не респектабельно. Але це було б надзвичайно люб’язно… 

— Ти ж знаєш, що я анітрохи не люб’язна, — відповіла Чарліна і пішла нагору — у свою розкішно вмебльовану білу кімнату. Сіла там за гарнюній стіл і стала дивитися у вікно — на дахи, вежі та комини Верхньонорландська і на блакитні гори за ними. Насправді вона вже давно і пристрасно чекала такої нагоди. Їй до краю набридла респектабельна школа, і особливо набридло жити вдома, де мама ставилася до неї, як до тигриці, щодо якої ніхто не міг знати напевне, чи вона дійсно приручена, а батько забороняв їй займатися будь-якими речами, бо вони або не досить благопристойні, або небезпечні, або просто незвичні. Для неї це була нагода вирватися з дому і зайнятися тією єдиною справою, про яку Чарліна завжди мріяла. Вже навіть заради цього варто було змиритися з необхідністю подоглядати за домом чарівника. Ось тільки Чарліна не була впевнена, чи вистачить їй відваги написати листа, необхідного для здійснення задуму. 

Тривалий час вона не знаходила в собі сміливості. Сиділа і дивилася на білі з багряним відливом хмари, які громадилися понад горами, подібні на звірів і видовжених хижих драконів. Вона вдивлялася і вдивлялася в них, аж поки хмари не розтанули, перетворившись у ріденьку білувату імлу на тлі синього неба. Тоді Чарліна промовила: «Зараз — або ніколи». Зітхнула, надягла окуляри, що висіли в неї на шиї на ланцюжку, вийняла добре перо та свій найкращий письмовий папір і почала писати щонайкрасивішим почерком: 

Ваша Величносте! 

Ще коли я була малою дитиною i вперше почула про Ваше прекрасне зiбрання книг i манускриптiв, я запрагнула працювати у Вашiй бiблiотецi. Хоча менi вiдомо, що Ви сам, з допомогою Вашо доньки, I Королiвсько Високостi принцеси Хiльди, особисто займатеся важким i тривалим завданням сортування i каталогiзацi зборiв Королiвсько бiблiотеки, все ж я сподiваюся, що Ви можете оцiнити мою допомогу. Оскiльки я зараз у вiдповiдному вiцi, хочу запропонувати себе на посаду помiчника бiблiотекаря у Королiвськiй бiблiотецi. Сподiваюся, Ваша Королiвська Величнiсть не вважатиме це мо подання надто самовпевненим. 

Щиро Ваша 

Чарлiна Бейкер 

Зернова вулиця, 12 

Верхньонорландськ 

Чарліна відхилилася на спинку стільця і заново перечитала листа. «Написати таке послання старому королеві, — подумала вона, — це не що інше, як чистісіньке нахабство». З іншого боку, лист здавався їй дуже добрим. Вона не мала певності тільки щодо одного — отого «я зараз у відповідному віці».